Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Так. Принаймні був колись. Але скоро все покращиться. — І, скориставшись тим, що я встав, Мері підвелася сама і сказала: — Ходімо подивимося, як сідає сонце.

— Як сідає сонце? Та ми ж, начебто, щойно поснідали?

Але виявилося, що вона мала рацію, а я помилявся, таке траплялося часто.

Непорозуміння з часом доби рвучко повернуло мене до реальності.

— Мері, скільки ми вже тут пробули? Який сьогодні день?

— А яка різниця?

— Велика різниця, чорт забирай. Я певен, що вже пройшло більше тижня. Невдовзі наші телефони заверещать, і це означатиме, що нам пора повертатися до білячого колеса.

— Але яке це має значення зараз?

Так, вона мала рацію, але я все одно хотів дізнатися, який сьогодні день. Можна було б зробити це, увімкнувши стереоекран, але таким чином можна було нарватися на випуск новин, а мені цього не хотілося: я й досі вдавав, що ми з Мері перебуваємо в іншому світі, безпечному світі, у світі, де не існує титанців.

— Мері, — невдоволено сказав я, — скільки пігулок темпусу в тебе лишилося?

— Жодної.

— Ясно. Я маю вдосталь для нас обох. Розтягнімо час, щоб він тривав якомога довше. Припустімо, що нам лишилася доба відпустки, в такому разі ми зможемо розтягнути її на місяць суб’єктивного часу.

— Не треба.

— Чому не треба? Не хочеш подовжити цю добу, поки вона від нас не втекла?

Мері поклала руку мені на плече і поглянула мені у вічі.

— Ні, мій милий, це не для мене. Я хочу проживати кожну мить тоді, коли вона до мене приходить, і не псувати її турботами про мить наступну. — Мабуть, на моєму обличчі з’явився упертий вираз, бо Мері додала: — Якщо хочеш вживати ці пігулки, то вживай, але не змушуй мене, будь ласка.

— Не хочеш — не треба. Я не подамся у веселу прогулянку сам.

Мері не відповіла, і це, як на мене, був найкращий спосіб перемогти в суперечці.

***

Не скажу, щоб ми сильно сперечалися. Коли я намагався зав’язати суперечку (а я робив це досить часто), Мері піддавалася, але якось воно виходило так, що я все одно виявлявся неправим. Кілька разів я наполегливо пробував дізнатися про неї більше, бо вважав, що маю право знати хоча б що-небудь про жінку, з якою одружений. На одне з моїх запитань вона задумливо, але швидко відповіла:

— Інколи мені здається, що у мене взагалі не було дитинства — чи це мені просто наснилося минулої ночі?

Я спитав напряму її справжнє ім’я.

— Мері, — спокійно відповіла вона.

— Отже, це твоє справжнє ім’я?

Своє справжнє ім’я я сказав їй уже давно, але ми зійшлися на тім, щоб і далі використовувати «Сем».

— Звісно, це моє ім’я, любий. Я завжди була Мері — відтоді, як ти вперше назвав мене так.

— Ясно. Гаразд, тебе звати Мері. Моя кохана Мері. Але як тебе звали раніше?

В її очах з’явився якийсь дивний зболений вираз, але вона спокійно відповіла:

— Колись мене знали під іменем Аллюкера.

— Аллюкера, — повторив я, смакуючи звуки. — Яке дивне й красиве ім’я — Аллюкера. В ньому чуються величні переливи. Моя кохана Аллюкера.

— Наразі мене звати Мері.

От і все. Кінець розмови. У мене почало виникати переконання, що десь колись Мері образили, сильно образили. Але було не схоже, що я колись про це дізнаюся. Раніше вона була вже одружена, я в цім не сумнівався, і, мабуть, в цьому й крилася причина. Невдовзі це перестало мене турбувати. Вона була такою, як була, зараз і назавжди, і я з радістю купався у ніжному світлі її фізичної присутності. Вік не зістарить її, а звички не зроблять нудною її нескінченну різноманітність.

***

Я продовжив звати її Мері, бо вочевидь їй так хотілося, і саме так я звав її в думках, але її колишнє ім’я не давало мені спокою. Аллюкера... Аллюкера... Воно крутилося у мене на язиці, і я думав над тим, як же ж воно пишеться.

І раптом я згадав, як воно пишеться. Моя надокучлива пам’ять відкрила потрібну закладку і тепер похапцем витягувала шухляди із задвірків моєї свідомості, де я зберігав мотлох, до якого не повертався роками, але був не в змозі його спекатися.

Колись існувала громада, така собі колонія, яка використовувала штучно вигадану мову і штучно вигадані імена. Точно: вітменіти. Анархістсько-пацифістська секта, яку вигнали з Канади і яка потім не змогла закріпитися в місцевості під назвою Літл-Америка. Їхній пророк написав книгу — «Ентропія радості». Я не читав її, але колись побіжно проглянув — в ній було повно псевдоматематичних формул досягнення щастя.

Кожна людина створена для щастя і проти зла, але через обряди цього культу люди постійно потрапляли в халепи. Свої сексуальні проблеми вони розв’язували курйозним і древнім способом, який влаштовував їх, але який породжував вибухові результати тоді, коли вітменська культура торкалася всіх інших моделей людської поведінки. Навіть такий закапелок, як Літл-Америка, був для них недостатньо віддаленим. Колись я чув, що рештки цієї секти подалися на Венеру, і це означало, що всі вони вже встигли померти.

Я викинув це з голови. Якщо Мері належала до вітменітів або її виховали відповідно, — це була її особиста справа. Зрозуміло, я не збирався дозволити філософії цього культу спричинити кризу в наших стосунках — ані зараз, ані в майбутньому: шлюб — це не форма приватної власності, а дружини — це не майно.

Якщо це було все, чого Мері не хотіла, аби я про неї знав, то я й не захочу про це знати. Я не шукав цнотливості, загорнутої в герметичну упаковку. Я шукав Мері.

РОЗДІЛ 22

Коли я згадав про