Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

була в'язка субстанція, яку я згриз зубами. Можливо, цю посудину занесли на горище не так давно, як я спершу гадав.

Тепер я зміг змінити свій стан, я ніби піднісся над підлогою. Протягом дня мені часто здавалося, ніби я ступаю по битому склу: все було сірим, гострим, сповненим дисонансів. Але весь час зберігалася надія, що до цього ще щось додасться, замкнеться коло, все переплавиться воєдино — і не так через напруження, як через споглядання. Прикладом тут послужило читання.

Уже й не пригадаю, яку саме історію з тієї великої книжки я почав чи продовжив читати, — назва випала у мене з пам'яті, хоча мотив ще прозирає. Більш або менш чітко він виринає знову й знову в оповідях, де йдеться про майже безмежну розтяжність часу. Маги охоче засвідчують своє мистецтво, демонструючи вже в наші дні «Чудо мангового дерева[394]». У фільмах можна бачити, як вони сидять, не поворухнувши й пальцем. У казці їм достатньо діжки з водою; вони змушують султана, до якого прийшли в гості, занурити туди голову. Той чує шумовиння, так ніби його занурили в море, по дну якого він починає свою подорож, що приводить його до далекого берега. Там він у вигляді жебрака заходить до міста. Він відшукає мечеть, і так сталося, що якраз перед мечеттю сидить пані й чекає першого, хто туди зайде, адже, як зобов'язує її закон чи обітниця, той має з нею одружитися. Тож чужинця спершу спрямовують у баню, а потім у багатому вбранні ведуть на весільний бенкет. Скориставшись майном пані, він починає займатися торгівлею, народжує з нею дітей, скуповує будинки, сади, рабів і з роками починає обіймати високі посади й одержувати різні почесті. Проте його щастя непостійне; він вплутується в небезпечний ґешефт, утрапляє у в'язницю і має позбутися життя. Його ведуть до місця страти, кат натягає йому на шию зашморг і тягне за нього. Той чує ніби шумовиння прибою, зашморг витягає його з виру. І то не море, а просто діжка, наповнена водою, з якої він витягає голову, а занурився він у ту діжку всього на одну мить.

Великі правителі не надто захоплюються такими уявними світами. Один із них (мені здається, це був султан Єгипту) навіть так розлютився, що наказав відрубати магові голову. Отже, як каже де Квінсі, він відчув «зуб часу[395]».

До речі, невдячність майже завжди є платнею для мага. Таке можна спостерегти під час вистави гіпнотизера — коли приспані ним пробуджуються з трансу, то дивляться на нього злими поглядами. Так само дивиться й студент, якого дражнять у погребі Ауербаха: «Поза законом! Хлопці, бий[396]!»

194

Я випростався у ліжку й розгорнув книжку. Неспокійна частина дня врешті була позаду. І як усе це можна було терпіти, коли ще не було книжок? Султан занурив свою голову в миску — я бачив, як посміхається маг, бачив спантеличений подив придворних, які стояли довкола. Всі вони поклали руку на руків'я меча, за винятком одного, який тримав тюрбан султана. Потім я почув, як шумить море, і почав свою подорож його дном.

Картини були насиченими й безпосередніми: це не було відображенням. Дотепер вони світилися, як світло у дзеркалі, але зараз я бачив саме світло, ще й зовсім поряд. Я читав текст як добрий переклад, аж нараз почув, як він зазвучав своєю давньою мовою. Це вже було не читання. Казка явила мені такі глибини, яких я не міг навіть уявити. Відкрився прохід до моря з його монотонним шемранням. Той, хто його чув і був просякнутий ним, тому вже був не потрібен текст, не потрібні літери.

Я відклав книжку вбік; дихання стало швидшим, сповненим приємності. Кожен подих був насолодою — я це усвідомлював. Відчував ніби легенькі доторки до діафрагми. Ці доторки були ритмічними, подібними до маятника, який ледь зачіпає, а потім широкою дугою десь губиться. Та ось він повертається назад і знову черкає, трохи сильніше, але ще приємніше. Досі я брів по дну і чув шум прибою; це було так солодко, так приємно. Маятник відхилявся й повертався знову; його амплітуда зростала. Аж тут я злетів разом з ним угору; від фізичного тіла відділився двійник. Я опинився на тягарці маятника, як у гондолі кораблика-гойдалки, що мав форму місячного серпа. Кіль був гладенько відшліфований, він майже не торкався шкіри, яку пестив легенький вітерець. Чутливість зростала, коли гойдалка злітала вгору, — а на самій горі додавалося запаморочення. Воно змушувало сміятися, а потім гойдалка зі свистом неслася донизу. Цей рух годі було якось спинити чи принаймні контролювати; він досяг такого ступеня, що загрожував падінням.

За радістю прийшла шалена насолода, потім з'явилися сумніви, а потім страх — майже без переходів. Маятник гойдався, досягнувши найвищої точки, він рухався в протилежному напрямку. Так діти бавляться з вогнем і радіють полум'ю, аж поки воно із завиванням і тріском злітає до вершини дерева. Тоді вони тікають від нього геть. Таке може статися за одну мить.

Наше сприйняття обмежене. Якщо ми виходимо за межі шкали, сприйняття може стати парадоксальним, як доторк до сильно охолоджених предметів призводить до появи пухирців, ніби при опіку. Екстремальні болі можуть обернутися на насолоду, як при страті Дам'єна[397]. Насолода також може стати засильною. Тоді вона постає як грабіж, вчинений проти природи; стан змінюється на протилежний, причому раптово.

Неспокій наростає не поступово; він з'являється відразу на всю силу. Амплітуда гондоли залишається незмінною, але вона рухається в протилежному напрямку, так ніби її відштовхнули. Я скочив на ноги, зиркнув у дзеркало й не міг себе впізнати. Із дзеркала на мене дивилося бліде, спотворене гримасою нервового сміху обличчя, яке здавалося дебелішим за моє і виглядало агресивно. Той чоловік задумав щось лихе; я не мав його відпускати.

Вочевидь, я прийняв надто велику дозу. Вона могла стати смертельною. Тепер слід зберігати спокій, головне — щоб мати не прокинулася. Ця речовина має зникнути, посудина досі стояла на столі. Я розчахнув вікно й викинув її геть; вона зникла в одній із кучугур снігу. А тепер треба випити якомога більше води — аж до нудоти; божевілля не повинно взяти наді мною