Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Говори! — гаркнув Фрейзер.

Кевін сердито підвів голову.

— Мій тато!

Крик пролунав усередині майстерні. Обличчя Броуді завмерло: жодних емоцій.

— Чому б тобі не почати з початку?

Кевін охопив себе руками.

— Це було минулого літа. Ми прийшли поромом до Сторновея. Батько сказав, що в нього якісь справи, тож я пішов у місто. Думав, може, кіно подивитися чи щось таке…

— Нам байдуже, що ти дивився, — перебив Фрейзер, — переходь до суті.

Погляд Кевіна натякав на те, що він усе-таки син свого батька.

— Я зрізав через кілька глухих вулиць, біля автостанції. Поруч були ці будинки, і коли я підійшов ближче, то побачив свого тата біля одного з них. Я хотів перейти, але потім ця… ця жінка відчинила двері. На ній був лише короткий халат. Майже все видно. — Прищаве обличчя Кевіна побагровіло. — Коли вона побачила мого тата, вона посміхнулася… така собі брудна посмішка. А потім він увійшов з нею всередину.

Броуді терпляче кивнув.

— Опиши її.

— Ну… ніби вона була… знаєте…

— Проститутка?

Сором’язливий кивок. Броуді вдав, наче ця нова подія була настільки ж небажаною, як і несподіваною.

— Можеш описати її?

Пальці Кевіна несвідомо розтирали червоні цятки на обличчі.

— Не знаю… Темне волосся. Старша за мене, але не дуже. Красива, але… ніби вона не дбала про себе.

— Вона була низькою, високою?..

— Висока, мабуть. Велика. Не товста, але й не худа.

Пізніше йому могли б показати фотографії, щоб побачити, чи впізнає він Дженіс Дональдсон. Але його опис поки що підходив.

— То як ти дізнався, як її звати? — запитав Броуді.

Обличчя хлопця спалахнуло ще сильніше.

— Після того, як він увійшов, я… Я підійшов до дверей. Просто подивитися. Було кілька кнопок дзвінків, але я бачив, що він натискав на верхній. Там було лише «Дженіс».

— Чи знав твій тато, що ти його бачив?

Кевін приголомшено замотав головою.

— То він потім ще ходив до неї? — запитав Броуді.

— Не знаю… Я думаю, так. Кожні кілька тижнів він казав, що має якісь справи, тож я… Я здогадався, що він саме туди прямує.

— Якісь справи, — пробурмотів Фрейзер. Броуді не звернув уваги.

— А чи приїздила вона колись до нього сюди? На острів?

На це запитання він тільки замотав головою. Але я пригадав, як Кінрос раніше в барі змусив Кемерона замовкнути. Тоді я думав, що його просто роздратувала офіціозна манера Кемерона, але тепер те, як він тоді, по суті, завершив зустріч, пролунало в досить зловісному світлі. Броуді втомлено розім’яв перенісся.

— Скільки із цього ти розповів Меґґі?

— Тільки її ім’я. Я не хотів, щоб вона знала, що мій тато ходив до… розумієте. Я просто подумав… вона ж репортерка, могла б написати статтю, розповісти, ким була ця жінка. Я думав, що роблю їй послугу! Я не знав, що це так закінчиться!

Броуді поплескав юнака по плечу, той знову розплакався.

— Ми знаємо, що ти цього не робив, синку.

— Можна, я піду? — запитав Кевін, витираючи очі.

— Ще кілька запитань. Чи ти знаєш, як Мері Тейт могла підібрати пальто Меґґі?

Кевін опустив голову, уникаючи погляду.

— Ні.

Заперечення була надто поспішним. Броуді безвиразно дивився на нього.

— Мері — гарна дівчина, правда, Кевіне?

— Не знаю. Мабуть.

Броуді допустив кілька секунд паузи, почекав, доки Кевін не почне незручно вовтузитися, а тоді поставив наступне запитання:

— Як довго ти з нею зустрічаєшся?

— Я не зустрічаюся!

Броуді просто глянув на нього. Кевін опустив погляд.

— Ми просто… гуляємо. Ми нічого не робимо! Нічого такого. Немає нічого… розумієте…

Броуді зітхнув.

— То де ви «гуляєте»?

Збентеження підлітка було болісним.

— Іноді на поромі. У розваленій каплиці, якщо темно. Або…

— Продовжуй, Кевін.

— Іноді на горі… У старому котеджі на ділянці.

Броуді здивувався.

— Тобто де було знайдено тіло?

— Так, але я нічого про це не знав. Чесно! Ми там давно не були! Ще з літа!

— Там ще хтось ходить?

— Наскільки я знаю, ні… Ось чому ми туди ходили. Наше місце.

«Більше ні». Я подумав про порожні банки та залишки багать, які ми знайшли. Зрештою, нічого спільного з убитою повією, лише кілька таємних зустрічей особливої дівчини й переляканого закомплексованого хлопця.

Зневага Фрейзера була написана на його обличчі, але він принаймні мав розум мовчати. Думки Броуді прочитати було неможливо. Вираз обличчя він зберігав професійно нейтральним.

— Чи туди йде Мері, коли блукає? Погуляти з тобою?

Кевін дивився на руки.

— Іноді.

Броуді на мить замислився.

— Вона була у вас вдома, коли ми твого батька шукали?

До того часу я й не думав про те, як Кевін визирнув крізь щілину у вхідних дверях, тримав їх прикритими, щоб ми не могли заглянути всередину. Він схилив голову, його мовчання все підтвердило.

— А як сьогодні? Ти теж з нею гуляв?

— Ні! Я… Я не знаю, куди вона поділася! Я пішов додому після того, як поговорив з Меґґі! Чесно!

Здавалося, він зараз знову розплачеться. Броуді кілька секунд розглядав його, а тоді коротко кивнув.

— Тобі краще додому.

— Зачекай секундочку, — заперечив Фрейзер.

Але Броуді випередив його.

— Усе добре. Кевін нічого не розкаже про те, що він нам сказав. Так, Кевіне?

Юнак серйозно похитав головою.

— Я не буду. Обіцяю. — Він поспішив до дверей і зупи­нився. — Мій тато не скривдив би Меґґі. Або іншу жінку. Я не хочу втягувати його в проблеми.

Броуді не відповів. Але тоді він мало що міг сказати. Кевін вийшов, на короткий час промайнув проливний дощ, потім двері зачинилися, і він зник.

Броуді підійшов до столу й відсунув стілець, сів. Він був геть виснаженим.