Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

"Не залишайте мене одного. Я боюся."

І вона. Вона теж боялася.

"Ви не така, як усі. Вишукана, авантюрна, холодна, але пристрасна. Але не звичайна."

"Це я!"  —  Аж вдарив себе кулаком по грудній клітці. —  "Маю вас захищати."

Він був чоловіком, у якого була відповідальність. Хіба не можна разок побути слабкою і довіритися? Не віддати все серце, не розчинитися, не стати частиною. Просто прийняти… чиєсь життя поруч?

Лавінія набрала повітря в груди й поправила зачіску, заправивши неслухняне кучеряве пасмо за вухо.

— Я все ж таки пошукаю містера Ллевелліна, — вона підійшла до пані й м’яко усміхнулася. — Врешті-решт, свобода не говорить про самотність.
— Що ж, — леді Саманта переплела пальці. — Пошукайте його в каюті, я сьогодні його не бачила.
— Поставте з ним печатку вірності, — голос леді Рози звучав сухо і хрипко.

Тепер Лавінія бачила все чіткіше. Кожна душа, занурена у свій життєвий досвід, давала поради, але жоден язик не казав чистої правди, і не було особливої потреби дослухатися до їхніх слів. Її тітонька виховала її такою — незалежною, відданою власним судженням. Однак Лондон, у всій своїй величі й порочності, зламав щось у її душі, залишивши тріщину, яку вона поспіхом мала залатати.

— Я все ж таки краще розчаруюся, ніж ніколи не зачаруюся, — вона зробила реверанс і гордо пішла геть — повільно й упевнено.
— Рішення вже ухвалено, — усміхнулася леді Роза.
— Залишилося дочекатися фіналу, — леді Брудберк була суворою. Вона дуже схудла за останні дні. — Яким же буде розчарування. Розбите серце важко вилікувати.
— Ви теж схиляєтеся до цієї думки..? — обережно запитала Роза.
— Я відчуваю. І я ніколи не прощу. Те, що я не любила чоловіка, не виправдовує його вбивства.

На щастя, Лавінія цього не чула, довіряючи лише своєму чуттю.

Вона тихо постукала у двері. Вранці, покинувши апартаменти містера Ллевелліна, вона просто прикрила двері, тепер, гадаючи, що він провітрив свою розлючену голову, повернувся і відпочиває в каюті.

Відповіддю була тиша.

— Містере Едвард..? — Цього разу вона покликала.

Двері прочинилися, і з’явилася голова слуги:

— О, молода леді. Що вас сюди привело?
— Я б хотіла навідати містера Ллевелліна, — вона ледь усміхнулася.
— А господаря немає в каюті.
— А де він?
— Не знаю, — він розвів руками.
— Як ви можете не знати?
— А ваша служниця знає, де ви?

Лавінія відвела погляд. На це їй не було що відповісти:

— Що ж, змушена просити вибачення. Але мене все одно турбує питання про те, де може бути пан. Я залишила каюту на світанку, — молоді дівчата соромилися розповідати такі речі вголос і голосно, але не Лавінія — за її душею не було гріха. — А містера вже не було. Також його не було в трапезній, і ми не бачилися за чаєм у леді Рози, — вона розмірковувала, загинаючи пальці правої руки. — До мене на чай він, природно, не приходив — у нас невелика сварка, але місць, де можна випити чаю, безліч.
— Можливо, вам слід пройтися вашими колишніми маршрутами.
— На палубі його немає.
— Ви ж гуляли не лише на палубі, — зітхнув він, пояснюючи щось складне дурній дівчині.
— Ви мені пропонуєте самій спуститися в трюм? — Вона підняла одну брову, дивуючись нерозумному чоловіку.
— У вас були цікаві місця для прогулянок.

Лавінія стиснула губи, подякувала і повернулася на палубу.

— Куди подівся Едвард? — питання вирвалося вголос саме собою, вона справді не могла зрозуміти.

Чи пішов він до капітана, щоб знову перевірити камбуз, чи сховався в кімнаті з засушеними сирними кульками, перебираючи спогади, як дорогоцінні камені, заховані в запиленій скриньці на краю душі?

Якщо на початку їй хотілося забути його обличчя й ніколи не зустрічатися, потім вона була готова до співпраці, то тепер його обличчя з гримасами смутку або кислого лимона постійно спливало в її свідомості.

Вона ступила на сходи трюму і раптом згадала, як він підхопив її на руки, несучи як наречену.

— Добре, я скажу тобі “так”, тільки знайдись, — її серце починало поволі боліти, затягуючись у путах тривоги. — Містере Ллевеллін? — Лавінія відчинила двері в кімнату з засушеним сиром і прошепотіла.

Він сидів на підлозі — розіп'ятий.

Руки були широко розведені в боки, прив’язані корабельними мотузками до якихось дощок. Камзол зник, а сорочка разом зі шкірою була грубо розрізана гострим предметом на зразок кинджала і вже давно просочилася кров’ю, що повільно витікала.

Його волосся було скуйовджене і падало на лоба опущеної голови.

У роті був кляп із білої тканини — шматок сорочки.

Його очі були заплющені, і на лівому оці розцвів синець. У синцях було не лише обличчя, а й тіло.

Лавінія похитнулася й упала, наступивши на сукню. Коли світ перевернувся, з її очей повільно потекли дві сльози.

Вона запізнилася.