Річард Докінз - Сліпий годинникар

хвоста, яке ми уявляємо собі як вибуховий еволюційний процес. Тому нашою відправною точкою буде якийсь предковий птах іще без такого довгого хвоста. Уявімо, що хвіст цього предкового птаха був завдовжки всього приблизно 3 дюйми — десь так ушестеро коротшим за хвіст сучасного самця в шлюбний період. Еволюційною зміною, яку ми намагаємося пояснити, є якраз шестикратне збільшення довжини хвоста.

Очевидним фактом є те, що під час вимірювання майже будь-чого у тварин більшість представників виду демонструють результати, доволі близькі до середнього значення, проте одні особини є трохи більшими, тоді як інші — трохи меншими. Можна бути впевненими, що у предкового оксамитового ткача існував цілий діапазон значень довжини хвостів, одні з яких були довшими, а інші коротшими за середні 3 дюйми. Легко припустити, що довжина хвостів регулювалася великою кількістю генів, ефект кожного з яких був незначним, але підсумовувався з іншими разом із впливами особливостей харчування та інших умов навколишнього середовища, складаючись у фактичну довжину хвоста особини. Великі кількості генів, ефекти яких підсумовуються, називаються полігенами. Великі кількості полігенів впливають на більшість наших із вами вимірів, наприклад на зріст і вагу. Математичною моделлю статевого відбору, якої я дотримуюся найбільш близько, є модель полігенів Рассела Ланде.

Тепер ми мусимо звернути увагу на самиць, а також на те, як вони обирають статевих партнерів. Припущення, що саме самиці обирають собі партнерів, а не навпаки, може здатися доволі сексистським. Тим не менш є вагомі теоретичні причини очікувати саме цього (див. «Егоїстичний ген»), і, власне кажучи, на практиці це також є нормою. Сучасні самці довгохвостого оксамитового ткача зазвичай збирають навколо себе гареми, десь із півдюжини самиць. Це означає, що в популяції існує надлишок самців, що не розмножуються. Це, у свою чергу, означає, що самиці не мають проблем із пошуком партнерів і можуть собі дозволити «перебирати харчами». Самець може неабияк виграти від своєї привабливості для самиць. Самиця ж від привабливості виграє небагато, оскільки вона приречена на попит у будь-якому разі.

Отже, прийнявши припущення, що вибір здійснюють саме самиці, далі ми робимо надзвичайно важливий крок, який свого часу зробив Фішер для заплутування критиків Дарвіна. Замість того, щоб просто погодитися, що самиці мають примхи, ми розглядатимемо преференції самиць як змінну з генетичним впливом на кшталт будь-якої іншої. Преференції самиць є кількісною змінною, і можна припустити, що вона контролюється полігенами таким самим чином, як і довжина хвостів самців. Ці полігени можуть впливати на будь-яку з широкого розмаїття частин мозку самиці чи навіть на її очі — на щось, що має ефект зміни преференцій. Преференції самиць, безперечно, враховують багато характеристик самця: колір плям на його плечах, форму дзьоба і т. ін., але нас тут цікавить саме еволюція довжини хвоста, а отже, преференції самиць щодо хвостів самців різної довжини. Тому ми можемо вимірювати преференції самиць у тих самих одиницях, що й довжину хвостів самців, — у дюймах. Полігени наглянуть за тим, аби одним самицям подобалися довші від середнього хвости самців, другим — коротші, а третім — хвости приблизно середньої довжини.

А тепер на сцену виходить один із ключових здогадів усієї теорії. Хоча гени преференцій самиць проявляються лише у їхній поведінці, тим не менше вони присутні також в організмах самців. Унаслідок цього гени довжини хвостів самців присутні в організмах самиць, проявляються вони там чи ні. В ідеї генів, нездатних проявитися, немає нічого складного. Наприклад, якщо якийсь чоловік має гени довгого пеніса, він з однаковою ймовірністю передасть ці гени як своєму синові, так і доньці. У сина ці гени можуть проявитися, тоді як у доньки, звісно ж, ні, бо вона взагалі не має пеніса. Але якщо цей чоловік урешті-решт матиме онуків, сини його доньки можуть успадкувати його довгий пеніс так само ймовірно, як і сини його сина. Гени можуть переноситися в тому чи іншому організмі, але не проявлятися. Таким самим чином Фішер і Ланде припускають, що гени преференцій самиць переносяться в організмах самців навіть попри те, що проявляються вони лише в організмах самиць. А гени хвостів самців переносяться в організмах самиць навіть попри те, що в самиць вони не проявляються.

Припустімо, що ми маємо спеціальний мікроскоп, що дає можливість зазирнути всередину клітин будь-якого птаха та проінспектувати його гени. Візьмімо самця, якому випало мати хвіст, довший від середнього, і подивімося на гени всередині його клітин. Шукаючи насамперед гени довжини хвоста як такі, буде не дивно виявити, що він має гени, які обумовлюють появу довгого хвоста, — це ж очевидно, бо він має довгий хвіст. А тепер подивимося на його гени преференцій щодо довжини хвоста. Тут у нас жодних підказок ззовні немає, бо такі гени проявляються лише в самиць. Доведеться пошукати їх за допомогою нашого мікроскопу. Що ж ми побачимо? А побачимо ми гени, які змушують самиць віддавати перевагу довгим хвостам. І навпаки, якщо зазирнути всередину самця, який має короткий хвіст, ми побачимо там гени, що змушують самиць віддавати перевагу коротким хвостам. Це і є ключовим моментом нашого аргументу. Обґрунтування ж цього таке.

Якщо уявити, що я — самець із довгим хвостом, то мій батько, найімовірніше, теж мав довгий хвіст. Звичайна собі спадковість. Але оскільки мій батько був обраний для спаровування моєю матір’ю, моя матір також, найімовірніше, віддавала перевагу довгохвостим самцям. Таким чином, якщо я успадкував гени довгого хвоста від свого батька, я також, найімовірніше, успадкував гени віддавання переваги довгим хвостам від своєї матері. Виходячи з тих самих міркувань, можна стверджувати, що, якби ви успадкували гени короткого хвоста, ви також з високою ймовірністю успадкували б гени, що змушують самиць віддавати перевагу коротким хвостам.

Таких самих міркувань можна дотримуватись і для самиць. Якщо уявити, що я — самиця, яка віддає перевагу довгохвостим самцям, то існує висока ймовірність того, що моя матір теж віддавала їм перевагу. Таким чином, існує висока ймовірність того, що мій батько мав довгий хвіст, оскільки він був обраний моєю матір’ю. Відповідно, якби я успадкувала гени віддавання переваги довгим хвостам, то існувала б висока ймовірність того, що я також успадкувала б гени наявності довгого хвоста, проявлялися б насправді ці гени в моєму організмі самиці чи ні. А якби я успадкувала гени віддавання переваги коротким хвостам, то існувала б висока ймовірність того, що я також успадкувала б гени наявності короткого хвоста. Загалом висновок такий: будь-яка особина будь-якої статі ймовірно містить як гени, що змушують самців мати певну якість, так і гени, що змушують самиць віддавати перевагу тій самій якості, хоч якою б вона була.

Отже, гени якостей самців і гени, що змушують самиць віддавати перевагу цим якостям, не перетасовуватимуться випадковим чином по всій популяції, а зазвичай успадковуватимуться разом. Така «спайка», що відома під трохи бентежною технічною назвою «нерівноважне зчеплення», відіграє цікаву роль у рівняннях математичних генетиків. Вона має дивні й дивовижні практичні наслідки, не останнім з яких, якщо Фішер і Ланде мають рацію, є вибухова еволюція хвостів павича та оксамитового ткача, а також багатьох інших органів приваблення. Ці наслідки можна довести лише математично, але основну їхню суть цілком можливо передати словами, і ми спробуємо отримати певне уявлення про цей математичний аргумент за