Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Проте відчинивши двері Сергій просто закляк на місці —  перед ним стояла Стелла.

— Е-е-е…привіт. А звідки ти… Як? —  вирячився він на дівчину потім перевів шокований погляд на Діда, що стовбичив за  нею.

— Ну, ти ж у нас зашифрована особа, тож ця красуня вийшла через твого реабілітолога на Ілону і на мене. У дівчини просто талант. Що, так і триматимеш нас на порозі?  Підбирай щелепу, згадуй правила гостинності, —  широко посміхнувся Дід.

—  А-а-а, е-е, проходьте… — Сергій поспіхом відступив пропускаючи гостей, не маючи сил  відірвати погляду від Стелли.

— Та ні, тримай гостю, а я побіг далі, у мене є справи. Я її доставив, а вже далі, думаю, ви вже й без якогось старого пенька порозумієтеся, — видав Дід свою коронну чеширську усмішку, розвернувся і потупотів коридором на вихід. Стелла акуратно переступила поріг. До неї вибігла Ефіра, радісно потерлася об ноги.

— Привіт, красуне. От ти точно рада мене бачити, на відміну від твого господаря, —   посміхнулася дівчина кішці.

— Та я теж радий… Просто…Ти нічого не казала, про те, що збираєшся приїхати. А як же твій дідусь?

— Він помер, — опустила голову Стелла, продовжуючи гладити кішку. — А Греція прекрасно, проте єдиний ким я дорожу, на жаль, не там.

—  Співчуваю…. Ти нічого не писала. Та проходь вже, бо я почну думати, що єдина важлива для тебе особа, це Ефіра, і ти приїхала її забрати на сонячний Родос, — розгублено потер підборіддя Сергій та почимчикував до кухні. Знову увімкнув чайник, зазирнув у шафу.

—  У мене є чай пакетний і кава. Розчинна. А ні, ще є трохи заварної. Що будеш?

— Чай, — відповіла Стелла, зайшовши до кухні з кішкою на руках. Зацікавлено роззирнулася. Ефіра мурчала так, наче в неї вселився трактор.  

—  Гаразд… Так. На сніданок можу запропонувати… Гм, яєшня, пельмені, бутерброд?

—  Набір холостяка?

—  А ти б зраділа виявивши у мене тут каструлю борщу та полумисок вареників? — хмикнув Сергій.

— Принаймні знала б, що харчуєшся не лише пігулками, — посміхнулася Стелла.

Бохлейн

Бохлейн провів у вімані дві доби, періодично намагаючись відновити роботу літального апарату та зв’язок. Система злету вперто просила ручного очищення, одночасно категорично забороняючи вихід, а ефір мовчав, наче чоловік опинився на іншій планеті. Бохлейн намагався переконати себе, що це лише наслідок аварії та вплив скель, проте тотальне мовчання всіх комунікаторів, окрім того, що налаштований на потчу, змушувало нервувати. А от потча більшу частину часу спокійнісінько спала, прокидаючись лише коли чоловік розкривав чергову порцію їжі.  

На третю добу, коли рівень небезпеки ззовні спустився до такого, з яким міг впоратися захисний браслет, Бохлейн нарешті отримав змогу вийти та очистити віман. Потча вийшла разом з ним, категорично відмовившись полишитися всередині. Спочатку вона уважно спостерігала, за роботою чоловіка, а потім, коли він закінчив та планував повернутися всередину перевірити роботу систем злету, раптом розвернулася й пострибала з каменю на камінь кудись вглиб ущелини.

— Агов, ти куди? — здивувався Бохлейн. Бастет озирнулася й нявкнула. Комунікатор передав вимогу йти за нею. Чоловік розгублено оглянув краєвид без жодних ознак життя, свій віман між критих отруйним пилом скель. Перспектива прогулятися виглядала не дуже логічно, проте Бастет вже зникла між виступами скель.

— От же ж мало нам пригод… — пробурмотів чоловік та згадавши, що Джат просила доглянути за цим хвостатим непорозумінням, попрямував за потчею. Врешті-решт стало навіть цікаво, куди вона так впевнено поскакала. Тим паче, що потчі істоти дуже розумні й по дурному ризикувати власною шкурою не люблять

 Попетлявши між скельних виступів Бохлейн раптом помітив попереду яскраві червоні відблиски, а підійшовши ближче виявив на одному з каменів… кольє. Красиве, сучасне, відверто дороге. Чисті, не присипані пилом, що вкривав все навкруги, червоні камені, яскраво блищали в променях одного з сонць, що саме висіло над ущелиною. Поряд з кольє темнів який пролом. Бохлейн обережно зазирнув — глибока печера, на дні якої, далеко внизу, у плямі світла, здається, видно край розбитого вімана. Проте уважніше роздивитися все це Бохлейн не встиг, оскільки Бастет впевнено бігла вперед, транслюючи на комунікатор вимогу поспішити.

Пройшовши ще трохи за невгамовною потчею, Бохлейн несподівано опинився перед ще одним невеликим входом у скелю, куди вже пірнула потча. Чоловік зупинився, занепокоєно оглянув по периметру сліди нещодавніх обвалів та уламки скелі, що загрозливо нависали нагорі, здригнувся від перспективи полишитися всередині, якщо вхід завалить, проте таки пішов далі. Денне світло залишилося за спиною й скоро зникло за численними виступами скелі та поворотами печери, що вела кудись вниз, тож чоловіку довелося активувати похідний світильник на одному з браслетів.

Всередині було прохолодно, а дихалося несподівано легше, ніж ззовні. Скоро захисний браслет доповів про зниження рівня небезпеки та перенаправив енергію на освітлення. На майже чорних стінах печери місцями проступали темно-зелені та бордові прожилки інших порід, на які невдовзі почали з’являтися химерні візерунки з лілово-білих кристалів, котрі яскраво зблискували у променях штучного світла. Бохлейн зупинився намагаючись ідентифікувати незнайомі кристали, але тут попереду пролунало невдоволене ричання, з переходом у відверто агресивне завивання. Чоловік поспішив на звук й невдовзі вискочив у невелике розширення, яке освітлювалося сонячним світлом з отвору нагорі. Частково в плямі світла лежав розбитий віман, який Бохлейн бачив згори. Обійшовши літальний апарат чоловік з полегшенням відмітив відсутність тіл і лише потім побачив свою потчу. Бастет стояла перед значно більшою за нею пустельною потчею, яка невдоволено шкірилася. А за тією грізною мордою лежали двоє кошенят і …Ірада