Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Бохлейн розгублено завмер. Мимоволі протер очі. Ірада? В печері? Сама? Як? Чому? Тим часом на комунікатор чоловіка надійшло застереження від Бастет, яка нервово потріпувала хвостом. Вона була вдвічі менша за пустельну потчу, проте завивання обох тварин, яке гулко лунало у печері та постійно змінювало тональність, свідчило, що грізний супротивник вважає Бастет майже рівнею.

Від цих звуків потченята прокинулися й притисли вушка, наполохано стежачи за мамою. А потім і Ірада розплющила очі. Здивовано підняла голову, подивилася на потч, перевела погляд на Бохлейна.

— Мені ввижається? — спитала дівчина ледь чутним голосом та розгублено потерла обличчя рукою.

— Ірадо!? Це справді ти? — Бохлейн теж був недалекий від думки, що йому ввижається, тому спробував обійти грізну потчу та переконатися в тому, що бачить. Пустельна потча миттю вишкірилася на чоловіка, змінила тональність завивання. Потченята від цього звуку підскочили й полишивши дівчину сховалися за виступ скелі.  Ірада теж почала вставати, але її рухи були кволими,  невпевненими. Спершись об стіну дівчина заточилася, вдарилася плечем об камінь, зойкнула й почала падати. Бохлейн кинувся вперед, пустельна потча теж. Чоловік сахнувся в бік, а Бастет навпаки стрибнула й опинилася між Бохлейном та господаркою печери. Між тваринами зав’язалася бійка, але чоловік не зважав на неї, бо ловив дівчину від падіння.

— Тримаю. Все-все, тихіше. Що сталося? Звідки ти тут? Як довго? — спитав чоловік спіймавши дівчину та поспіхом оглядаючи її. Це дійсно була Ірада.

В печері раптом запала тиша, а потім пролунало якесь інше, явно невдоволене завивання. Бохлейн озирнувся. Бастет стояли між ним там пустельною потчею, на морді якої проступало кілька великих подряпин. У Бастет на плечі були слід укусу.

— Ти справжній? Ти і потча? Відколи у тебе є потча? — дівчина здивовано торкнулася пальцями обличчя чоловіка. Посміхнулася. І в цей момент пустельна потча раптом замовкла. Уважно подивилася на Іраду, Бастет, чоловіка та… відступила. Відійшла в інший край печери. За нею, нишком, ховаючись за скелі, перебігли потченята й сховалися за спину мами так, що лише їх оченята поблискували.  Бастет вирівняла спину і повільно сіла між ними та людьми, не спускаючи погляду з супротивниці.

— Не у мене, а у тебе. Тепер зрозуміло, до кого планувала летіти ця хвостата морда, — відповів Бохлейн повертаючись до дівчини. Бастет явно знало, що робила.

— То ти таки справжній…

— Не менш справжній, ніж ти. Щоправда, явно здоровіший, бо не використовував свій віман для пробивання дірок в планеті. Ти ж, наче, знаєш, що для цього є інша техніка? Звідки ти тут взагалі? — схвильовано роздивлявся дівчину чоловік. Вона була бліда, з пересохлими губами, величезними синцями під очима, вкрита подряпинами та явно виснажена. А ще не мала захисного браслета. Останнє чоловіка особливо засмутило.

— Але ти що робиш  серед рятувальників Тріпури? Чому не прилетіли Амар з Махасеном? — розгублено питала Ірада роззираючись. Вона явно очікувала великий рятувальний загін. Це було логічно, Рані повинні були шукати і шукати ретельно. Й те, що Бохлейн не спостерігав навіть натяку на пошуки, відверто дивувало та непокоїло.

— От їх і спитаєш. Потім. Чому ти взагалі тут? Ще й сама?

— Не знаю… Не пам’ятаю…

— Прекрасно… Гаразд, потім розберемося. Для початку варто тебе звідси забрати, — Бохлейн акуратно підняв дівчину та поніс на вихід. За ними трохи кульгаючи пішла Бастет. Пустельна потча уважно спостерігала за ними, проте не намагалася перешкодити.