Олександр Кваченко - Невідома планета, Олександр Кваченко

Розділ 22. Тех спогади.

Я виконував звичайну для мене роботу, той я, який був убивцею всього живого. Усе контролювали мої розвідники, рухаючись в унісон із нападниками, а я чинив розправу над тварями. Всі мої муки відійшли на задній план, бачу мету не бачу перешкод. Постріл, труп павука, добити, перестрибнути, пропустити, все як по нотах у синхронності звуку та вакханалії смерті. Мелодія лилася в незалежності навалу тварюк, змінювала тональність і ритм, але кінець був один для них. Та й не противники вони мені були. Раптом один із розвідників засік рух усередині печери, от і головна істота. Чекає. Готується. Але ми знаємо. Вибираємо маршрут між двома закладками. Атака.

Всі доступні засоби ураження зосередили вогонь на ній, але не одна голка не дістала її тіла. Стрибок, плювок, псі удар, добити. Все, як завжди, проста тактика цієї істоти. Але й ми навчені, кидаю два голкомети на зустріч плювка, щоб зупинити павутину. Падаю на спину, пропускаючи залишки павутиння і дістаю абордажні ножі. Звичайно, частина павутиння мене зачепила, заплела ноги та замазала шолом броні скафандра, але все помітно і так і через розвідника, руки вільні. Ну давай тварюка хто кого, моє друге я, таких як ти, тисячі років тому на салат різало. Стрибок у мій бік. Вибух. Підірвав два заряди праворуч і ліворуч від себе. Тварину посікло з двох боків, ніякий псі захист такого не витримає, вона заверещала і звалилася на мене, вже не думаючи когось кусати своїми жалами. Встромив на всю довжину рук, у місце її мозку абордажні ножі та через пару хвилин вона застигла. Вона вся лежала на мені, підняти її в мене не вистачало сил. Смикався, смикався не йде. Тяжка зараза. Де там Мік, тече тут на мене все з неї, зараза. Зачекаємо кілька хвилин. Зв'язок є, показання Міка нормальні, дістав все-таки до нього удар псі, розвідник показує валяється біля глайдера, зараз аптечка йому введе ендорфінів або аномальної бурди, і він прийде. Почекаємо, псі захист у нього хороший, витримає хлопець. Давно я не потрапляв у такі ситуації. Хоча ні пам'ятаю себе безпорадним. Колись і таке було.

 

Інтерлюдія.

Моя свідомість неохоче прокинулась від сну. Наче природа прокинулася від дрімоти. Після надто довгого сну, надто довгої безпросвітної темряви. Тільки слабкий шурхіт чиїхось гірких сліз, що падають на підлогу, і звук чийогось схлипування вивели мене з заціпеніння.

Я не міг відкрити повіки, все ще думаючи, що все довкола - сон. Але будь-який сон, хоч би яким сприятливим він був, міг легко перетворитися на свою протилежність - кошмар, варто було мені почути плач. Особливо жіночий плач, бо саме це поєднання я ненавидів найбільше. Потім пролунав чоловічий голос.

— Елі перестань плакати, якщо все пройде нормально, ти його ще почуєш.

— Вже минуло три години. - схлипуючи сказала жінка. - А реакції немає.

— Ми робили все за його інструкцією, треба чекати. Надія це все, що в нас залишилося. - все той самий чоловічий голос.

— Що тепер буде? Що нам робити. Як усім все пояснювати все, що ми робили. – голосила жінка.

— Візьму все на себе. Не турбуйся. Адже він мій друг.

Я їх чув, але не міг не поворухнути рукою ні розплющити очі, що за темрява навколо, де я. Згадав. Спалах, полилися повноводною річкою всі спогади мого життя. Дитинство, батьки, молодість, кохання, робота, діти. База, аномалії, прорив, бій, кров, біль. Мене заповнила приреченість, я не зміг. Потім згадав, як я опинився в просторі без стін, нас тут було троє. Озирнувся я у своєму тілі, навпроти мене, мабуть, чоловік у балахоні стоїть, спиною до мене і потік блакитної енергії, формою схожої на кібернетичного репліканта.

Чоловік повільно обернувся, це точно не людина, я раптом відчув страх, який пробіг у мене по спині, а волосся заворушилося. Його обличчя ховала від мене непроглядна тінь під капюшоном, але відчувалося, що його погляд обмацує мене, торкаючись моїх спогадів холодними пальцями, перегортаючи моє життя як книгу. Він залазив у глибину — в саму душу, під найпотаємніші бажання, ніби намагаючись знайти в мені щось погане.

Мені все більше здавалося, що все це не сон. Зовсім не сон, це реальність!

— Звісно, не сон. – у голові пролунав голос.

— Де я? — рушив у його бік.

— А тепер зупинись, і не думай так голосно. Ти при смерті, та зараз я розв'язую питання, що з тобою робити. - у цій поважності пролунало попередження, яке налякало мене.

— Де ми?

— Ми в місці, де вирішується ваша доля. Кіборг погоджується на мої умови, а ось ти під питанням. Що ти пам'ятаєш останнє?

— На базу напали. - позаду невідомої істоти, на весь простір, замиготіли епізоди боїв з аномальними тваринами на рівнях бази, ніби він дивився моїми очима. – проривався до дочки до лабораторії. Але не впорався. Пішла картинка бою, і ось вже тягнуть ту частину понівеченого мене, що залишилася, на нижні рівні. – І що ти хочеш від мене?

— Я дам тобі тіло, натомість мені від тебе потрібне, вічне підпорядкування та служіння.

— Навіщо тобі я?

— У тебе з ним є спільні цілі. - він показав на марево кіборга.

— Які з ним можуть бути спільні цілі? – здивувався я.

— Ви хочете дбати, про одну й ту саму людину.

— Про кого може дбати машина, яка напала на цю планету і вбиває людей? – обурився я.

— Той, хто дав йому життя. - і на екрані замиготіли картинки: ось маленька дівчинка, взяла без попиту один зі знайдених артефактів і поклала його в статую кіборга, що стоїть в оазі, тим самим відновила живлення ШІ репліканта. І ось у ньому прокидається розум, він не міг керувати тілом міг лише спостерігати та слухати. Дивлячись, що сюди часто приходять люди, службовці організували тут альтанку. Минає триста з чимось років, і схожа дівчинка носить подарунки та розмовляє зі статуєю. Минає ще близько п'ятдесяти років і вже жінка зі своєю маленькою дочкою розповідає їй свої дитячі історії та разом вони іноді приходять сюди розмовляти під статуєю, багато людей приходило в цю альтанку, мелькають картинки та обличчя, минають роки. І так покоління за поколінням А вогник розуму все розгоряється і розгоряється, черпаючи інформацію з навколишнього оточення та обробляючи її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍