Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Одного вечора надійшов телефонний дзвінок: «Швидко збирайся, вирушаємо десь в район Щастя». Хапаю бронік з повним БК, зброю і бігом до машини.

Приїхали. Стоїть на узбіччі військовий трал, під нею «Жигулі» з двома чоловіками: перший – 200-й, другий – 300-й. Команда зі шпиталю вже на місці, працює. Пораненого медики вантажать до «медички». Ми маємо забрати молодого хлопця-військовослужбовця, водія автівки, який загинув. 

Розпитуємо, що відбулося. Виявляється, коли машини під’їжджали до блок-посту (згідно правил у нічний час до блок-посту транспортні засоби мають наближатися з виключеними фарами, щоб не демаскувати себе для ворога), розпочався артилерійський обстріл, і «Жигулі» врізалися у вантажівку.

Щоб ідентифікувати військового, необхідно подивитися його документи. Всі, хто зі мною прибули, стоять, наче вкопані, ніхто не наважується обшукувати мертвого. Тоді я, взявши на себе цю місію, двічі переглядаю зовнішні кишені загиблого, документів відшукати не можу. Мене охоплюють якийсь нервовий розпач та паніка. 

Звертаюся до підполковника, який старший у нашій групі: 

– Товаришу підполковнику, я називаю кишені, які перевіряю, а ви запам’ятовуєте, так як можу щось пропустити. 

– Добре, прапорщик. Починай, я слідкую, – відповідає той.

Покійник лежить з відкритими очима, здається, що він спостерігає за нами і від цього мені стає занадто моторошно, тому однією рукою я тримаю закритими повіки, а іншою перевіряю кишені. Як тільки забираю руку з повік – очі відкриваються, і хлопець дивиться на мене ніби з осудом. Моїм тілом заволодіває нервова лихоманка, руки слабшають, починає здаватися, що бракує повітря, обличчя вкривається великими краплинами поту. До мене підходить незнайомий військовий і співчутливо каже: 

– Браток, не хвилюйся ти так, він смерть свою побачив, а нам з тобою ще жити і – воювати. Хто його знає, що завтра нас чекає. Не заважай йому, нехай в останнє дивиться на світ білий, а в морзі перед похованням все зроблять, як має бути. 

Від отриманого нервового стресу я зумів знайти документи загиблого тільки після четвертої спроби. 

Завантажили труп у санітарну машину та повезли у Старобільськ. Доїхали до Новоайдару. На дворі ніч, ми на нервах, відчуття голоду стає непереборним. Зупиняємося навпроти продуктового магазину, щоб купити щось поїсти. Коли вже з покупками виходимо з торгівельного закладу, підходить до нас український військовий, просить підвезти до міста. Я, під впливом нервового напруження, грубо відмовляю: 

– Ні, не візьмем. У нас вантаж – 200-й. 

Чоловік спокійно контраргументує:

– Він вже нікому не зробить шкоди, а боятися потрібно живих. Знаю, про що кажу, адже не одного побратима втратив на нулі...

Очі загиблого хлопця переслідували мене понад місяць, тільки й думав про них. Вважалися вони мені вночі під час несення варти, коли контурів обличчя не було видно, а тільки очі зеленого кольору наповненні невимовним смутком та докором світилися у пітьмі.