Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

Нічого не трапилося. Я не знав, що мені робити далі. В мене не було практики в мистецтві залицяння.

Гілка лупнула мене по голові. Я озирнувся і люто глянув на Хащі, тоді повернув свою увагу до ріки.

-- Які витончені лінії, які таємниці, що то відкриваються, то ховаються в її прозорому потоці. Дзюрчання солодше за материнську колискову! Бути річкою – такою річкою – смертні жінки можуть тільки мріяти. Коханки, матері… ха. Хотів би я бути поетом. Я б написав вірша гідного її справжньої краси. А може й ні, -- сперечався я сам з собою. – Поети надто часто брешуть. Прикрашають дійсність задля більшого ефекту.

-- Це правда, -- прошепотіла ріка, голосом тихим, наче шовк по піску.

Я випрямився.

-- Чий це голос?

-- Об‘єкта твоїх зітхань, -- відповіла Гірка.

-- Красивий, -- видихнув я.

-- Ти справді так вважаєш?

-- Я ж сказав це, коли думав, що мене ніхто не чує.

-- Чого ти хочеш, спритнику зі срібним язиком?

-- Чому я повинен чогось хотіти? Я можу споглядати на тебе, чого ще можна бажати? Хоча…

-- Хоча, що?

-- Ні. Я не поділюся своїми думками, вони надто зухвалі. Не хочу, щоб ти погано про мене подумала.

-- Траксис розпадається. Невдовзі мій біг закінчиться. Тож будь зухвалим, а я сама вирішу, що про це думати.

-- Гаразд, якщо ти наполягаєш… бо раз ти наполягаєш, то я не винен. Крім того, що я милуюся тобою з сухого берега, я хотів би кинути виклик твоїм водам, поплисти, пірнути, проникнути в твої глибини. Доторкнутися руками дна і відкрити твої приховані таємниці.

Якийсь час Гірка мовчала. Тоді ще тихіше прошепотіла:

-- Лестощі. Солодкі слова. Панегірики. Ти хочеш перетнути мене. Не ти перший.

-- Ти сумніваєшся в моїй щирості, -- відповів я. – Яка іронія, ліс позад мене проголосив про свої почуття, на які я не відповів, а тепер я проголошую свою любов до тебе, Гірка, а ти мені не віриш.

Я гірко зітхнув. Принаймні я сподівався, що моє зітхання було достатньо гірким.

-- Ти подобаєшся Хащам? – запитала ріка різко.

-- А як ще я б пройшов крізь лісові хащі? – знизав я плечима. – Не має значення.

Настала довга мовчанка.

-- Я хочу повірити тобі, -- промовила Гірка тихим, ледь чутним голосом. – Але було вже стільки брехунів…

-- Гаразд. Я віддаю себе на твою милість. – Я встав. – Якщо хочеш, можеш втопити мене, люба Гірка, але дозволь поплавати в тобі, допоки мені вистачить повітря.

Я глибоко вдихнув і пірнув.

Гірка була такою теплою, якою кров переважно і буває. Я не відкрив ока – бо й навіщо? Але я поплив вниз, поки мої руки не зустрілися з м’яким піском і чимось, що я помилково прийняв би за напівзаритий корч, якби йшлося про ріку в світі смертних. За даних обставин гадаю, що це була стегнова кістка.

Гірка пестила мене своєю течією. Навіть цілковито одягненому, відчуття було настільки інтимним, що аж неприємним. Я з усіх сил стримувався, щоб не здригнутися. Я вирішив не боротися. Я незграбно тримався за кістку, не дозволяючи течії потягнути мене за собою, і на якийсь час підкорився їй.

А тоді мені почало бракувати повітря.

-- Ти втопиш мене, Гірка? – запитав я, в мене з легенів втікало повітря, а в рот потрапила кров.

-- Так, -- прошепотіла вона мені в барабанні перетинки.

-- Я спробую не пручатися, але тонути важко, -- відповів я. А тоді в мене закінчилося повітря, почали палати легені й всередину ринув потік Гіркої.

Я забився в конвульсіях. Мене охопила паніка, яку відчувають всі ті, хто тоне, і я почав боротися, щоб вирватися на поверхню. Гірка утримувала мене на дні в обіймах ніжних немов оксамит, міцних, немов з заліза.

Останнім, що я пам‘ятаю, було як ріка-демон промовляла:

-- Шшшшшш.

-- Шшшш.

-- Ш…

 

#

Це страшно боляче – коли тебе оживляють після того, як ти потонув. Неможливо, до того ж страшно боляче, описати те , як мене оживляло насіння демона, запустивши через артерії та вени коріння по руці, грудях і аж до серця, а тоді стискаючи його знову і знову. Звісно я усвідомив тільки стискання, і то вже під кінець, але коли я блював кров‘ю, якою Гірка заповнила мені легені, то з радістю відчув, як коріння і щупальця відступають з серця, грудей і по руці назад в долоню. По дорозі вони лікували всю завдану моїм нутрощам шкоду, але все одно боліло як дідько.

На щастя, якщо тут взагалі можна говорити про щастя, Гірка викинула мене на берег обличчям вниз, тому очистити легені було трохи легше. Якщо слово “легше” можна застосувати в даній ситуації. Розум каже, що можна, але пам‘ять категорично не погоджується.

Стоячи на колінах і руках, я перестав блювати і перейшов до важкого дихання, тоді глянув на ріку. Я побачив на другому березі ліс. Отже, план Хащів спрацював.

Я був не в настрої, щоб святкувати.

Повільно, стікаючи кров‘ю, я зіп‘явся на ноги.

-- Ти живий, -- прошепотіла Гірка.

-- Ледь-ледь, -- прохрипів я.

-- Повертайся до мене.

Я виплюнув з рота нову порцію крові й жовчі.

-- Я помилився в своїх почуттях, -- відповів я. – Але повір мені, я ніколи не забуду проведений нами разом час.

Я пішов геть, не звертаючи