Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Давній знайомий. Забудь про нього. Це було давно.

Що було? – хотіла запитати, проте, змовчала, відпустивши чоловіка.

Любомир зачинився у ванній, бажаючи відмитись від бруду давніх вчинків. Знав, що не потрібно було їхати до Львова, бо примари міста були повсюди. От і йому зустрілась його, що ледь все не зіпсувала. Усю ніч долав сумніви, що почали прогризати голову. Мов гризуни в дерев’яній підлозі, дошкуляли своїм скрипучим звуком. Що буде з Мар’яною, коли вона дізнається про нього ще одну правду. Бачив, як злякалась сьогодні, мав би оберігати, захищати від зла. Натомість став причиною її переляку, бо сам був цим злом.

Мар’яна та Любомир повернулись додому, не підіймаючи тем минулого. Принаймні так думав Мир. Дівчина з подарунком для пана Боярського вирушила до нього в гості. Чоловік молодів на очах, як тільки-но на порозі свого дому бачив доньку. 

– Проходь, Мар’янко. Як з’їздили? Сподобався тобі Львів?

– Сподобався. Та все ж в столиці я почуваюсь вільнішою. – досі не вірила, що перед нею стоїть її рідний батько, котрий обіцяв надолужити втрачене. – Я вам привезла подарунок. – простягнула чорнильницю, намагаючись приховати тремтіння в пальцях.

Чоловік усміхнувся, дістаючи з паперу сувенір. Мар’яна відчула його, вгадавши з дарунком.

– Моя дівчинко, дякую. Тепер вона моя улюблена. – поставив поряд з її фото. – Йдемо на кухню, Марія якраз обід приготувала.

Мар’яна пішла слідом, торкаючись оком картин і інших речей, що належали цьому дому. До них торкалась рука Любомира, і то було дивне відчуття. Розуміння, що вони поєднані однією людиною викликало двоякі почуття. Життя з вивертами, не інакше.

Марія, хатня робітниця всміхнулась дівчині та запросила її до столу. Мар’яна подякувала і прийнялась за смачний обід. Адам милувався тим, як їсть його донька. Усім серцем хотів повернути втрачене або бодай заповнити усі прогалини. Ще не пізно, житиме поки б’ється його серце. Не тиснув і не підганяв, якби не хотілося почути омріяне – тато. Дав час на прийняття. Головне, вона поряд, сидить з ним за одним столом. То й що, що звертається на “ви”, вона тут, не цурається його. 

Після застілля Мар’яна попросилась у кімнату Любомира, мовляв, цікаво поглянути, де проходила його юність. Нічого не підозрюючи Адам радо провів дівчину до кімнати свого хрещеника. Мар’яна зосереджено роздивлялась в ній кожну деталь, яка б могла вказати на певний доказ. Втім, окрім фото, книг та спортивних журналів Мар’яна не знайшла нічого, що могло розкрити його таємницю. 

Скільки в тебе ще цих скелетів? – сиділо в її голові.

– Любомир був складним підлітком, але це давно в минулому. – зізнався чоловік, відчуваючи, що Мар’яна турбується через це.

– У Львові ми випадково натрапили на одного чоловіка. – не втрималась, хотіла поговорити з кимось про той випадок. – Любомир впізнав його, втім, відмовився будь-що мені розповідати. Той чоловік сказав, аби я бігла від нього якомога далі. Чому? Що він такого скоїв? – пронизала поглядом яскравих блакитних очей. Бачила, що батькові все відомо, однак чомусь зволікав з відповіддю. Не знав, як правильно вчинити. Обидва рідні серцю люди, потребували його захисту. – Не скажете?

– Пробач. Тобі немає, чого боятись. Все що було в його минулому, позаду. Він став іншим. Повір мені, і зрештою повір – йому. 

На цьому розмову закінчили, Мар’яна повернулась у своє помешкання, втомлена невідомістю та нав’язливими сумнівами. Справді краще буде про все забути, минуле залишити в минулому та жити спокійним життям. Тільки-но дівчина заспокоїлась, як до квартири влетів Мир. Обурений. Знервований. Жовна випнулись.

Мої любі, завтра буде остання глава та важливі новини, не пропустіть!