Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Я сумував, але розумів, що сестра все одно стане на бік чоловіка.

- Так, із дітьми. Але я спершу вирішив прийти один.

- Навіщо? – вигинаю брову. – Ти висловив усе тоді. Я тебе почув.

- Я був не правий, Нік. Хочу вибачитись…

Каріна

Залишаю сина Микиті, сідаю в автомобіль та їду до своєї пекарні. На губах посмішка. Минуло півроку, а я не можу натішитися своїй свободі.

У мене є мій синочок та улюблена справа. Тільки тепер розумію, що не жила, з моменту свого народження я виживала та існувала.

Моє хворе кохання мене знищувало, перетворювало на безрадісну істоту.

Тільки зараз я пізнаю життя.

Микиту я досі вважаю ідеальним чоловіком, найкращим батьком.

Тільки більше не маю ілюзій. Я його відпустила. Мені не боляче на нього дивитись. Я люблю з ним спілкуватися. Ціную, що він переїхав заради сина. Люблю його дітей.

Все складається навіть краще, ніж я очікувала.

З Марусею все теж дуже непогано. Вадим загруз у споконвічному з'ясуванні стосунків із Васею. І досить часто дозволяє Марусі пожити зі мною.

Адріан та Слава оселилися у сусідньому місті і часто до нас приїжджають.

Життя прекрасне, і з кожним днем я люблю його дедалі більше.

Чи можу я колись побудувати стосунки? Зустріти справді свою людину?

Не знаю. Поки що моє серце мовчить. Занадто довго воно любило та страждало.

Нині я не хочу стосунків. Вони мені не потрібні. Я насолоджуюся кожною хвилиною своєї свободи.

Паркуюсь біля кондитерської. Я так довго жила Микитою, одержимість придушувала всі мої прагнення та бажання. А зараз моя голова вибухає від ідей. Може саме тому прибуток від мого маленького бізнесу зростає день у день.

Я можу не переживати, знаю, що якщо син із Микитою, значить, все буде ідеально. За це завжди буду вдячна йому. Кращого батька просто не може бути.

А ще я завжди дякуватиму синові, що подарував мені нове життя, витягнув з болота страждань і показав, наскільки прекрасним може бути світ навколо.

Відчиняю двері та миттєво потопаю у приємних справах та турботах. Вирішую робочі моменти, зідзвонююсь із постачальниками, обговорюю нові рецепти. День пробігає непомітно. Я зовсім не втомилася ще стільки енергії, стільки ідей.

На телефон надходить повідомлення від Ніка:

«Приїхав Богдан із родиною. Вибачився. Запрошую сьогодні до мене з ними на вечерю».

Нік не раз згадував у наших розмовах Бодю. Знаю, що вчинки колишнього друга не давали йому спокою.

«Дуже рада, Нік! Тільки навіщо я там? Можу приїхати забрати сина, якщо треба і Марка із Жанною прихоплю».

«Я хочу, щоб ти була поряд. Ти моя сім'я, Карін».

«Скоро буду».

Ми справді стали сім'єю. Нас дуже багато пов'язує, і ці нитки ніколи не розірвуться.

Ми примчимося один до одного на допомогу. Завжди вислухаємо. Завжди допоможемо.

Це інша грань кохання, взаємоповаги та довіри.

При цьому ми не є половинки одного цілого.

У нас із Ніком різні дороги.

Не боляче. Легко. Вільно. Я щаслива.