Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 60

Микита

- Я відпускаю тебе, Ворон… лети, – щасливий, дзвінкий голос розрізає мою свідомість.

Розум ще не усвідомлює, а ось чуйка волає, що саме зараз нитки минулого розриваються. Вони рвуться з тріском та болем, б'ють сильно, смугують серце. Я тону в океані цих відчуттів, дивлячись на новонародженого сина, потопаючи в ніжності до нього.

Стільки абсолютно різних емоцій б'ються у мені. Я дивлюся на свого сина, на Каріну… Вона ще ніколи не була такою прекрасною, як у цей момент.

Її очі, тепер я їх не впізнаю, безкрайні небеса, без жодної хмари, без похмурих плям, кришталеве світло і цей погляд на сина. На мене вона не дивиться. Так мазнула поглядом і знову на нашого малюка.

- Більше не любимий мужчина… Як же добре!

Їй справді добре. Вона не бреше. І я розумію її почуття, чудово розумію. Так само я відчував себе, коли позбувся Васі…

Тепер Карина позбавилася мене в своєму серці ... Вона радіє ...

А я відчуваю, як у мої крила вбиваються іржаві цвяхи, притискаючи мене до землі.

Я знову не можу літати, хочеться нескінченно милуватися Каріною та нашим сином. Тільки тепер я не центр її всесвіту.

Це відчувається не в словах, на іншому рівні.

Все правильно. У мене були тисячі шансів змінити це. Я відмовлявся, вона страждала, а тепер вилікувалась. Наш син подарував їй свободу.

- Я радий за тебе, Карін, - хрипко кажу. А самого викручує від бажання її обійняти, торкнутися.

Це моя подяка за малюка. Кажу собі. Нині емоції зашкалюють.

- Дякую за сина… він… – горло здавлює, не можу вимовити й слова.

- Він щастя, - ще сильніше відкриває небесні очі…

Вона зараз схожа на білокрилу голубку, що літає в безкрайньому небі.

А я залишаюся на землі, мої чорні крила прибиті іржавими цвяхами. Я не можу злетіти… Більше ні…

Коли виходжу з палати, мене хитає, нічого не бачу, перед очима тільки блакитне небо.

Не моє небо…

- Нік, вас можна привітати! – до мене підходять Слава та Адріан.

- Так... син вона подарувала мені сина та відпустила, - кажу, дивлячись на небо, таке близьке і таке далеке.

– Відпустила? – Слава бере мене за плече, намагається зазирнути у вічі. Але я не бачу її обличчя.

- Вона вилікувалась…

- А що ти хотів, Нік? – питання Слави потрапляє прямо у ціль.

Що я хотів? Я ж сам не раз відмовлявся.

Я не міг дати їй кохання…

Чому ж так боляче зараз?

 

Через шість місяців…

- Як добре, що на тебе можна спокійно залишити дитину, - Карина поправляє ковдру в колясці сина. - І не хвилюватися, що ти десь накосячиш. З нянями знову біда, вигнала чергову, - зітхає. – Знову співбесіди…

- Я допоможу, - відповідаю, я сам дивлюся, як вітер грає з волоссям Каріни.

- Знаю, і вдячна, Нік, - вона більше не називає мене Вороном. - Звичайно, такої як Ельвіра мені не знайти.

- Ельвіра – це скарб. Згоден.

- Хто шукає той знаходить. І ми знайдемо, – усміхається. Її шкіра світиться зсередини, очі – безкрає небо. Але вони не запрошують мене у політ. - Гаразд, побігла я.

- Я думав, ми прогуляємось…

- Яке прогуляємось, Нік! У мене справ вагон. Телефон розривається! - Нахиляється, цілує сина і граційно розвернувшись, летить геть.

Тепер Карина не ходить землею, вона літає. Легка, впевнена в собі, неймовірно приваблива… Не моя…

Дивлюся їй у слід, поки не ховається з поля зору. Потім зітхаю, повертаю коляску із сином та йду в інший бік.

- Поїхали кататися, Тімко. Погода сьогодні несамовита, - звертаюся до сина, який з цікавістю дивиться на мене чорними величезними очима.

Я не зміг повернутись додому. Як побачив його у пологовому будинку, вже знав – не залишу. Я хочу бути поряд із сином. Бачити, як він росте, дбати, допомагати. Рідкісні зустрічі, відстань, різні країни – це мені не підходить.

Тому я переїхав. Зняв будинок і живу неподалік Каріни. З сином бачуся часто, Марк та Жанна дуже швидко освоїлися на новому місці.

Каріна відкрила свою маленьку кондитерську та реалізовує себе на цій ниві. Вона буквально горить справою, і це ще більше її змінює. Вона ожила, стала незалежною, вільною та надзвичайно красивою жінкою.

Я був її каменем, який тягнув її вниз і не давав розвиватися. Важко це усвідомлювати, але така правда.

Ми виховуємо сина, часто зустрічаємося, обговорюємо Тімку, ділимося новинами, балакаємо. Але при цьому кожен із нас має своє життя.

Дуже довгий час я був переконаний - Каріно моя, тільки руку простягни. Ця впевненість у мені міцнішала день у день. За це я не поважаю себе, але визнаю.

Коли вона мене відпустила, я зрозумів, що вона летить, я її втрачаю. І зараз Каріна тільки віддаляється від мене, незважаючи на те, що ми часто бачимося. Прийде час і в неї з'явиться чоловік, уже знаю, що не раз до неї підкочували мужики. Але завжди отримували відмову. Але ж час летить, прийде мить коли Каріна скаже: «Так» іншому.

Це зачіпає мене. Я дуже хочу в її небеса. Але я ходжу землею. Я захоплююся цією жінкою, обожнюю її як матір, ціную взаємини, які склалися в нас. Щось у моїй душі тужить за втраченою можливістю. Але я розумію, що у моєму серці любов до неї як до жінки не живе.

Так, я міг би побудувати з нею стосунки. У мене є до неї потяг, душа прагне в політ, усвідомлюю – вона краща, і заслуговує набагато більшого, ніж я можу їй дати.

Навряд чи я ще когось полюблю. Вася знищила щось у мені, безповоротно зруйнувала. Частина мого серця відмерла, і більше її не воскресити.

У мені живе якийсь смуток, по тому що втратив, чого вже не повернути.

Гуляю із сином кілька годин. Коли підходжу до будинку, помічаю високу чоловічу фігуру біля огорожі.

- Богдане… якими шляхам? – навіть не намагаюся приховати подиву.

- Так… ось… - він помітно нервує, - Вибрався з родиною на відпочинок…

- Ліза теж тут? - давно я не бачив сестру. Ми віддалилися після вчинку колишнього друга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍