Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

навіть от на стілечки не хоче її підпустити. Хіба Робін колись метушилася навколо нього чи нав’язувалася? Вона максимум принесла парацетамол...

Страйк розумів, що поводиться нераціонально, але це розуміння тільки дужче дратувало його. Прокинувшись, він виявив, що спроба натягнути протез на коліно — гаряче, набрякле, зболене — буде чистим ідіотизмом. Металевими сходами довелося спускатися задом — мов дитина. Коли він перетинав оброслу льодом Чаринг-Кросс-роуд на милицях, на нього дивилися всі ранкові пішоходи, що не злякалися морозу й темряви. Страйк найменше прагнув колись повернутися до цього стану, але ось, повернувся — і все через те, що тимчасово забув: на відміну від Страйка зі світу снів, він не є цілим і неушкодженим.

Принаймні, як він з полегшенням виявив, Робін уміла водити. Його сестра Люсі за кермом була неуважна й ненадійна. Шарлотта свій «лексус» водила так, що Страйкові ставало боляче: мчала на червоне світло, розверталася на вулицях з одностороннім рухом, курила й розмовляла по телефону, мало не збивала велосипедистів і дверцята припаркованих машин... А відколи «вікінг», у якому він їхав, підірвався на жовтій ґрунтівці, Страйк узагалі не хотів сідати до когось, окрім професіоналів.

Після довгої мовчанками Робін сказала:

— У рюкзаку є кава.

— Що?

— У рюкзаку термос. Я не думаю, що ми будемо зупинятися без крайньої потреби. І ще там є печиво.

Двірники прорізали собі шлях крізь налиплі сніжинки.

— Ти просто диво,— мовив Страйк, чия оборона почала розвалюватися. Він не снідав: поки пробував прикріпити штучну ногу, шукав булавку для холоші, викопував милиці й спускався сходами, сплинуло вдвічі більше часу, ніж він розраховував. Робін мимохіть усміхнулася.

Страйк налив собі кави і з’їв коржика. Трохи втамувавши голод, він краще оцінив, як вправно Робін керує незнайомою машиною.

— А що водить Метью? — спитав він, коли вони набирали швидкість на трасі Бостон-Менор.

— Нічого,— відповіла Робін.— У Лондоні в нас немає машини.

— Так, тут не потрібно,— озвався Страйк, а сам подумав, що якби він підвищив Робін зарплатню, вона змогла б дозволити собі машину.

— То про що ти плануєш говорити з Денієлом Чардом? — спитала Робін.

— Багато про що,— відповів Страйк, змахуючи крихти з темного піджака.— По-перше, про те, чи сварився він з Квайном, а коли так — то через що. Не уявляю, чому Квайн — хай який кінчений він був — став би нападати на чоловіка, від якого залежав його добробут і який має досить статків, щоб засудити його до повного знищення.

Страйк пожував коржик, ковтнув, а тоді додав:

— Хіба що Джері Вальдгрейв правий, і Квайн мав справжній зрив, коли писав цей твір і нападав на всіх, кого тільки міг звинуватити в низьких цифрах продажу.

Робін, яка дочитала «Бомбікса Морі» вчора, якраз поки Страйк обідав з Елізабет Тассел, спитала:

— Хіба написано не надто зв’язно для людини зі зривом?

— Синтаксис там, може, й адекватний, але гадаю, що будь-хто погодиться — зміст абсолютно божевільний.

— Його інші твори в такому самому дусі.

— Жоден з його інших романів не такий хворобливий, як «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— І в «Гріху Гобарта», і в «Братах Бальзаках» є сюжет.

— Тут теж є сюжет.

— Та ну? Чи ці походеньки Бомбікса — не просто спосіб якось пов’язати купу випадів у бік різних людей?

Коли вони виїхали за Гітроу, обговорюючи різні гротескні елементи роману і його абсурдність, падав лапатий сніг.

Дерева обабіч траси вигляд мали такий, ніби їх притрусили кількома тоннами цукрової пудри.

— Можливо, Квайн народився на чотириста років пізніше, ніж мав би,— сказав Страйк, досі жуючи коржик.— Елізабет Тассел розповіла мені про якобінську трагедію помсти, де фігурує отруйний скелет у жіночому одязі. Я так зрозумів, хтось його трахнув і помер. Не так уже й відрізняється від сцени, де Фаллус Імпудикус збирається...

— Припини,— сказала Робін, не знаючи, здригатися чи сміятися.

Але Страйк замовк не через її протест і не через власну відразу. Поки він говорив, глибоко в підсвідомості щось промайнуло. Хтось щось казав йому... щось говорив... але спогад був таким собі звабливим проблиском срібла, а тоді рибка сховалася серед водоростей.

— Отруйний скелет,— пробурмотів Страйк, намагаючись ухопити невловимий спогад, але марно.

— А ще я вчора дочитала «Гріх Гобарта»,— сказала Робін, обганяючи неповороткий «пріус».

— Ти просто мазохістка,— відповів Страйк, потягнувшись по шостий коржик.— Тобі ж наче не дуже подобалося.

— Не подобалося, і краще не стало. Там ідеться про...

— Гермафродита, який завагітнів і зробив аборт, бо дитина несумісна з його амбіціями літератора.

— То ти його читав!

— Ні, мені переповіла Елізабет Тассел.

— І там є закривавлений мішок,— сказала Робін.

Страйк скоса глянув на її блідий профіль, на серйозний вираз, з яким вона поглядала то на дорогу попереду, то у дзеркало заднього огляду.

— І що всередині?

— Абортований плід,— відповіла Робін.— Жах.

Страйк перетравлював нові відомості. Проїхали поворот на Мейденгед.

— Дивно,— сказав він нарешті.

— Гротескно,— додала Робін.

— Ні, це саме дивно,— наполіг Страйк.— Квайн почав повторюватися. Це другий елемент «Гріха Гобарта», який він помістив у «Бомбікса Морі». Два гермафродити, два закривавлені мішки. Нащо?

— Ну,— мовила Робін,— подібність не суцільна. У «Бомбіксі Морі» закривавлений мішок не належить гермафродиту, й абортованого плоду там немає... можливо, йому забракло уяви,— додала вона.— Можливо, «Бомбікс Морі» був ніби прощальним вогнищем його ідей.

— Скоріше поховальним багаттям його кар’єри.

Страйк сидів у глибокій задумі, а пейзаж за вікнами поступово ставав дедалі більше сільським. У проміжках між деревами виднілися широкі засніжені лани, білі під перлисто-сірим небом, і на машину густо й стрімко летів сніг.

— Знаєш,— нарешті вимовив Страйк,— я думаю, тут є два варіанти. Або Квайн дійсно мав зрив, утратив зв’язок з власною роботою і вважав «Бомбікса Морі» шедевром — або хотів спричинити якнайбільше колотнечі й увів туди повтори навмисно.

— І з яким наміром?

— Оце і є ключ,— сказав Страйк.— Наводячи посилання на свої інші книжки, він намагався пояснити, що саме має на увазі в «Бомбіксі Морі». Намагався зробити це так, щоб його не могли притягнути до відповідальності за наклеп.

Робін не зводила очей із засніженої траси, але схилила голову в бік Страйка і насупилася.

— Гадаєш, це все було навмисно? Гадаєш, він хотів улаштувати скандал?

— Якщо замислитися,— мовив Страйк,— це непоганий бізнес-план для егоїстичного, нечуйного чоловіка,