Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

38

Двадцять п’яте грудня. Цей день настав. П’ятниця — вихідний день на роботі, але не вдома. Мені доведеться сидіти з Єгоркою. А крім цього буде корпоратив, про який мені в четвер нагадав Зимнєв.

Наше мовчання затягувалося. Точніше, не мовчання. Ділові розмови ніхто не скасовував. Усе інше закінчилося. Хоча, закінчуватися й не було чому. Хіба його цікавило чим я живу? Хіба мене хвилювало, що він робить, поки мене немає поруч?

Ні краплі. Ми, мов два різні полюси, жили своїми звичками, не турбуючись і не спілкуючись одне з одним. Один суцільний секс, а не стосунки.

— Що, малюче? — запитую племінника.

Той засунув ложку в рот, та так і застиг, дивлячись на стіну.

Відчуття, що він хоче пізнати істину життя в шпалерах. Або виплюнути в них кашу.

Важко зітхаю й беру в руки ганчірку.

Єгорка задоволено плескає в долоні, радіючи своєму влучанню в центр квіточки. Я сьогодні з ним так втомилася, ніби вагони розвантажувала. Хоча раніше таких проблем не було. Щоправда, раніше я з ним сиділа вечорами, коли сестра всю роботу по дому зробить. Або коли тато вдома.

— Єгоре, так не можна, — витираю маленькі ручки серветкою. — Нумо ще раз.

Сама беру в руки тарілку й ложку.

— За маму, за та… дідуся, — даю йому кашу. Горе-татусь обійдеться без нашої манки.

Єгор усміхається, відштовхує мою руку. Наївся, напевно.

Наступне, що ми робимо — дивимося мультики. Племінник розташовується на килимі з іграшками. Мені здається, що він готується стати головнокомандувачем. Тому що одна армія його плюшевих іграшок воює проти іншої. Ведмедики наступають на солдатиків. Нереальні кракозябри борються за своє місце в лялькових будиночках.

Машинки злітають і стикаються з ведмедиками, укладаючи їх на підлогу. Мені навіть стає цікавішою Єгоркина гра, ніж те, що відбувається на екрані.

Я потягуюся. Лунає телефонний дзвінок.

Напевно, Настя дзвонить.

Єгорка з цікавістю дивиться на моє місце. Відчуваю, що коли піду, то на дивані утвориться новий плацдарм.

Беру телефон, не дивлячись.

— У нас усе добре, можеш не хвилюватися.

— Ти де? — лунає голос Зимнєва.

Я завмираю. Він мені подзвонив? Чого б це. Миттю підскакую і прямую до виходу з кімнати. Серце шалено б’ється в грудях. Вадим. Тисячі думок проносяться в голові. Він хоче покликати мене до себе. Ну ні. Я не погоджуся. Зі мною так не можна. Сьогодні лізь під стіл, а завтра «давай до побачення». І все ж, що йому потрібно?

— Зайнята, — ухильно відповідаю.

На диван уже планерують ворожі солдатики. Головне, щоб Єгорка їх не забув забрати. Зачиняю двері.

— Сьогодні корпоратив. Ти маєш бути тут, — продовжує Зимнєв.

Застигаю на місці. Що значить, я маю бути тут? Присутність на корпоративі взагалі-то за бажанням. Навряд чи там розв'язуються якісь важливі питання, пов’язані з роботою.

— Ну, вибачте, у мене на сьогодні інші плани, — не можу стриматися. — Не можу говорити, на мене чекають.

А він нехай запалює з тією, яка йому в коханні зізнавалася!

Подумаєш, що моєму сьогоднішньому кавалеру всього два роки й що він ще слину пускає. Але дурне серце все ще завмирає лише від того, що це дзвонить він — Вадим. За хвилину після такого дзвінка я б уже мчала сходовим прольотом, на ходу натягуючи куртку та чоботи, щоб встигнути до нього. Але це було раніше. Я більше не зобов’язана танцювати під його дудку. Якщо забула про корпоратив, отже, забула.

— З Клим?.. Ти ж знала, що сьогодні корпоратив, — важко видихає Зимнєв. — Можеш прийти зі своїм кавалером. Це все-таки свято для підприємства. Автомобіль в тебе під будинком.

Хочеться хихикнути. Ага, обов’язково прийду. Якщо мій кавалер не наробить в підгузок.

У слухавці лунають жіночі голоси. Ніби як дівчата з бухгалтерії. А, ні. Чую:

— Вадиме Сергійовичу, — кличе голос Ані, тієї самої, з якою я їздила дивитися банкетний зал.

Знову завмираю. Заплющую очі й уявляю його там. Серед чарівних дам у вечірніх сукнях. З гарними зачісками, з яскравим макіяжем. Вони такі привабливі й доступні, кружляють навколо нього.

А я ж навіть плаття не приготувала. Закрутилася з роботою.

На мить мені захотілося опинитися там. Ага, у своєму робочому костюмі або в піжамі. Ну ні. Не хочу йти на спільну пиятику, де люди напиваються, а потім розповідають одне одному свої брудні таємниці.

Вадим щось відповідає Ані. Я не чую, що саме, мабуть, він слухавку затискає.

— Ні, дякую. Нам і вдома добре, — знову прикушую язика.

Молодець, Соне. Ну не буде Зимнєв тебе ревнувати. Але чомусь настрій такий грайливий. І взагалі, корпоратив — справа добровільна. Якщо не хочу, то не йду.

— Отже, вдома? — чується голос Зимнєва.

— Так, — відповідаю я. — Дивимося кіно. Сьогодні нікого не буде вдома до ранку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍