Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 33

Дамір стоїть попереду. Поруч з ним Спартак і кілька охоронців. Погляд Воронова спрямований на мене, і навіть через лобове скло я не відчуваю від нього нічого хорошого. 

Макс залишає салон і знову блокує двері. Невже дійсно думає, що я буду тікати? Після другої невдалої спроби у мене таке відчуття, що втекти від Даміра неможливо. 

Спостерігаю за тим, як Макс наближається до свого батька і вони починають розмовляти. Не знаю, про що, і якщо чесно, знати не хочу. Єдине моє бажання зараз — щоб усе це якнайшвидше закінчилося. Після спроби втекти Дамір точно відправить мене за кордон. Якщо до цього моменту я ще могла якось його вмовити, то зараз розумію, що це кінець. 

Та не це хвилює мене найбільше. Я готова їхати хоч на край світу, лиш би мою дитину ніхто не чіпав…

Я так глибоко поринаю у власні роздуми, що не встигаю помітити, коли чоловіки завершують розмову і Дамір наближається до дверей з мого боку. Клацають замки — і я підстрибую від несподіванки, а тоді двері відчиняються. 

— Виходь! — голос Даміра стриманий, але я-то знаю, що насправді він на межі зараз. 

Роблю так, як він говорить, тому що іншого виходу немає. Коли ж стаю поруч з ним, Дамір обережно бере мою руку у свою. Без слів і звинувачень. Просто переплітає наші пальці та веде мене до одного з автомобілів. 

Макс мені підморгує і повертається у салон своєї машини. Кілька секунд — і його не видно, а я залишаюсь тут. 

— Сідай! — черговий наказ, чи то прохання, від Даміра — і я сідаю на заднє сидіння, а він поруч. Охорона також повертається в автомобілі, і ми рушаємо.

Відвертаюся до вікна, тому що не хочу і не можу дивитися на Даміра. Мене лякає ця невідомість, але говорити з ним я не буду. Мені боляче, і цього не змінити. Але найгірше те, що полегшено видихнути ще рано. 

Поки їдемо, ніхто не розмовляє. Навіть Спартак, який любить усе коментувати. Але тільки-но автомобіль зупиняється на території, я першою залишаю салон. Не озираючись, прямую до будинку, а тоді і в кімнату. Тільки от не встигаю оговтатись, як двері знову відчиняються, і на порозі з'являється Дамір. 

Ми обоє завмираємо, і, поки він уважно мене розглядає, я майже не дихаю. Шалено боюсь, що зараз він зробить щось таке, від чого я остаточно в ньому розчаруюсь. 

Та коли Дамір наближається і міцно пригортає мене до себе, у мене земля тікає з-під ніг. Я очікувала будь-чого, але не цього…

— Пробач, дівчинко моя, — шепоче повним каяття голосом. — Я так злякався, що можу тебе втратити. Вас.

 

Дамір

Кілька годин тому

— Ти зараз вчиняєш як мудак, — заявляє Спартак, коли за Аліною зачиняються двері. — Невже реально хочеш вбити власну дитину? 

— Давай ти не будеш втручатися! — мене просто розриває зсередини. Я не очікував почути таке. Мені майже сорок, і ставати батьком у такому віці, та ще й зараз, коли кожен подих може стати останнім — я не хочу. 

— А давай буду! — Спартак як завжди. Сраний психолог! — Аліна помилилася, але ж ти також винний. Їй всього двадцять! Вона ще дівчинка! Але знаєш, що я помітив? У ній сили волі та характеру значно більше, ніж у тебе! 

— Усе сказав? — гиркаю і наливаю у склянку віскі. Емоції на межі. Я не знаю, що робити далі. Я боюсь втратити цю дівчину, хоча й розумію, що цей процес розпочав сам. 

— Ні, не все! — продовжує Спартак. — Ти маєш вибачитися перед нею і зробити це негайно! Якщо дійсно хочеш бути з нею, то прийми цю вагітність як подарунок долі. З Максом не вийшло, тому що ти був молодим та зеленим. То, може, доля дає тобі другий шанс?

У мене немає відповіді на це запитання. Ще годину тому я планував купити Аліні квиток на інший кінець світу, щоб вона була якомога далі від усього цього лайна. Я знав, що вона відмовиться летіти, але сподівався, що зможу її вмовити. І ось чим усе закінчилося. 

— Мені треба подумати, — кажу і прямую до виходу. Тільки в останній момент Спартак хапає мене за руку.

— Тільки не говори, що їдеш до Жанни! — цідить.

— Ні, я не збираюсь зраджувати Аліну! — висмикую руку і таки залишаю кабінет. Я дійсно не збираюся збивати пар таким чином. Аліну я кохаю і хочу бути їй вірним. Тому треба знайти інший спокій заспокоїти нерви. 

Виходжу на вулицю й одразу ж прямую до одного з автомобілів. Охорона тут як тут, але я не планую брати їх з собою. 

— Ключі! — гиркаю, і вже за мить вони опиняються у мене в руці. Сам сідаю за кермо і залишаю двір. Дві машини охоронців їдуть позаду, але зовсім скоро вони віддаляються, тому що я розганяю автомобіль до двісті кілометрів за годину. 

Швидкість дійсно допомагає. Я розумію, що не варто було піддаватись емоціях. Тепер кожне слово Спартака доходить до мене правильно. Це я винен у тому, що все до цього дійшло. Мені зірвало голову від цієї дівчини, а тепер треба розбиратися з наслідками. 

Не знаю, скільки часу минає, але мої думки таки стають на місце. Принаймні тепер можу думати тверезо. 

Я злякався — і це факт. Злякався цієї відповідальності, адже одного сина я вже втратив. Я не планував народжувати ще дітей. Моя робота небезпечна і роки вже не ті. Але, мабуть, Спартак має рацію. Якщо доля дала нам цю дитину, отже, так має бути. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍