Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Мій малий висунув руку у вікно і помахав. І мотоцикліст помітив його й помахав рукою у відповідь. Він їхав розбитою дорогою, його двоколісний кінь підстрибував і підскакував, ніби плаский камінь на дзеркалі ріки. Він би заввиграшки обігнав наш потяг, але по такій дорозі це було небезпечно, тому наше змагання тривало досить довго. Мені набридло дивитись, і я пішов до провідниці, тьоті Люди, попросити нам із малим чаю.

Колись ми з батьками їхали в купейному вагоні — якраз одне купе на цілу сім’ю. Там було затишно, ніби в такій собі нашій маленькій квартирці. Та я люблю більше плацкартні вагони. Поки дійдеш до провідника, про все довідаєшся — що діється в інших купе. Ну, це не купе, як ви розумієте, а просто такі відділення, як ото щільники у вулику.

Ми везли родичам на Донбас чотирилітровий бідончик меду. Ще ми мали чемоданчик — один на двох. Мама веліла, щоб ми ніколи не залишали купе разом. Аби ніхто не вкрав у нас бідончика чи — не приведи, Господи! — чемодана. Особливо мама закликала мене берегти труси. У них вона зашила гроші для бабусі — на наше утримання.

— Попробуй вас прогодувати! — сказала вона, ніби аж із якимось докором.

Неначе ми страх які ненажери.

А насправді, коли вони з батьком на роботі, ми якось нормально собі харчуємося. Ну, не так, як у бабусі, звичайно, та нам усього вистачає. У крайньому разі можна бичків натягати і насмажити. Утім, я цього не люблю. Треба сидіти ловити їх, потім чистити, мити, а тоді ще і смажити, вивалявши у борошні. Я на такій роботі сам бичком почуваюся: весь білий від борошна — хоч на сковорідку кидай.

Тьотя Люда принесла нам чай у жовтих, майже золотих, підстаканниках. З одного боку — ручка, з другого — Спаська вежа Кремля. Ручка — холодна, чай — гарячий: дуже зручно. І на верхню полицю залазити дуже зручно, й відкривачка для пляшок під столом… У туалеті не дуже зручно і брудно, аж гидко, та вже що ж…

Я люблю подорожувати. І машиною, і літаком, звичайно (тільки літаком ми з моїм малим літали всього двічі: з батьком до Москви й назад), і пароплавом. Але найбільше все ж таки мені подобається їздити поїздом. Тут є ціла купа переваг. По-перше, в поїзді всі їдять варених курей, а що може бути смачніше? Нам теж мама поклала загорнуту в газету цілу варену курку. Ми з моїм малим з’їли її ще вчора ввечері. Якби була ще одна, ми б і ту подужали. Бо, по-друге, в поїзді в людини прокидається скажений апетит. Його майже неможливо вгамувати. По-третє, тут багато людей, і кожен може познайомитись і побалакати, з ким завгодно. Минулого року я навіть бачив у поїзді актора Троянова з театру імені Валерія Чкалова. Я з ним, щоправда, не розмовляв, але поздоровкався. А він мені відповів, неначе знайомому.

По-четверте, поїзд, на відміну від літака, наприклад, іде довго, тож ти можеш завчити напам’ять «дзинь-тиридзинь» його коліс на стиках рейок, надивитися на всіх пасажирів, із кимось подружитись, а головне — вповні насолодитися подорожжю, мандрівкою. У літаку особливо ні з ким не роззнайомишся: всі сидять на своїх місцях і встають із них, тільки коли йдуть надвір. Ну, тобто до туалету. Пароплавом — також довго, але надто довго. Колись ми пливли з нашого міста до Києва — з групою школярів і з двома вчительками — чотири дні. Уявляєте! Уже на пароплаві всі одне одному так остогидли, що в Києві тільки й шукали, куди б одне від одного чкурнути.

Недоліків у поїзда також багато, але от що я вам скажу. Найбільший із них — не той, що в туалеті брудно і страшенно незручно. А той, що люди, котрі складали розклад руху, зовсім не продумували, який той розклад для пасажирів. Бо він буває страшенно незручний.

От дивіться. Ми прибуваємо до міста Донецька (колишнє Сталіне) о 19:07. О 19:19 із того самого вокзалу відходить електричка до станції Роя. Нам треба на неї встигнути. Будь-що! Якщо не встигнемо — сидітимемо на вокзалі цілу добу, бо ця електричка якраз і ходить раз на добу. Мене завжди дивує: чому ніхто про це не подумав, складаючи розклад.

Адже нам треба з тієї колії, на яку приїдемо, добігти до вокзалу, взяти квитки на електричку і з ними добігти до тієї колії, з якої вона відходить. І все — за дванадцять хвилин! Від самого ранку, як прокинулись, і до прибуття поїзда на станцію «Донецьк» я не міг про це не думати. Бо лишатися на ніч на вокзалі — розвага дуже сумнівна. Можна, звичайно, піти з малим до кімнати матері й дитини… Але от скажіть мені: якщо ви вже дорослий підліток, ви захочете грати роль матері? Там усі книжки й іграшки — для зовсім малої малечі. Навіть моєму малому там уже буде нудно. А мами! Уявляєте? Практично на кожну дитину — одна мама! І вони всі збираються, обговорюють своїх дітей, своїх чоловіків, своїх родичів, до яких (чи від яких) їдуть… Отож. Цього варіанту я навіть не розглядав. Треба їхати сьогодні. Необхідно все встигнути!

Одне слово, я придумав такий план: ми виходимо з вагона перші, я залишаю на пероні мого малого з чемоданом і з бідончиком, а сам щодуху біжу до каси. Купую квитки, біжу назад, забираю чемодан і бідончик (і малого, звісно) — й ми біжимо на ту колію, де електричка.

Тому перед прибуттям ми добрі півгодини простояли в тамбурі, та все одно вийшли не перші, бо якийсь дядько з величезним мішком просто відтіснив нас і зайняв місце біля дверей. І що ти йому скажеш? Ззаду стояли інші люди — в черзі на вихід. Якби навіть я змусив того дядька відійти від дверей, там би така штурханина почалась!.. І весь натовп був би на його боці: бо людина ж не просто так, а з чарівним мішком, до якого можна запхати півсвіту. А може, він уже й запхав — і тепер їде продавати прибульцям із іншої планети? Я почав обмірковувати цю тему, аж раптом поїзд сіпнувся так, що вся черга мало не посипалася на підлогу, і став.

На щастя, чарівний дядько дуже швидко зіскочив, ми — за ним, я поставив чемодан і бідончик посеред перону і сказав:

— Сідай на чемодан, тримай рукою бідончик і ні з ким не розмовляй.