Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Черепиця, теж криничанська, новенька, аж палає під сонцем. Лісу кубометрів зо два: і полова дошка, і вагонка, і дранка — теж усе акуратно складено. Яма з вапном. Ну, це не дивина. Вапна у Варварці завжди навалом: свій ізвєстковий завод над річкою — трохи вище від села. Вапно у ямі не так щоби свіже, лежить великими грудками, ніби в ньому хтось копався, щось ніби вишукував.

Тихенько обійшовши хату, я поторгав двері. Усе замкнено. Усі вікна зачинено. Навіть хворточки на гачках ізсередини защіплені. Ви ж понімаєте, я не для того роздивлявся, щоб залізти до хати. Просто треба було убідиться, що вдома таки нікого нема.

Паркан у них добрий. З ракушняку, з фігурними башенками, з кованими металевими візерунками — дуже схожий на той, що у Васьки, сусіда мого. От по паркану можна судити, хто ким робить. Васька — начальник автороти, ця — директор ресторану… Отак воно.

Під парканом куча піску та куча глини. А за хатою складений під стіною ракушняк — нічо собі. Так воно похоже, що прям нову хату будувати зібрались.

І на землі — нічого. Ніяких слідів. Усе вичовгано, витоптано, пирій — і той не росте. Поприглядавшись, я все ж таки кой-шо помітив. Підбори. Каблуки тобто. Сильно вдавлені в землю. Наче їх носила женщина під сто кіло. Ішла вона з-за хати до ґанку, вгрузаючи каблуками. Тільки от причовгувала якось непонятно. Більшість слідів було витоптано, але кілька штук лишалися неповріждьонні.

Я поставив ногу поруч з одним із них і спробував так причовгнути, щоб вийшло схоже. І нічого не вийшло. Ну, во-первих, я не такий важкий. А во-вторих, у мене земля летіла вперед, я її притоптував зразу підошвою. А в неї (а каблук же жіночий — тут не переплутаєш) земля летіла від каблука назад.

Таких крупних женщин у цьому домі нема — це вже я точно знаю. Хіба Булашиха заходила, так чого б це вона звідти йшла, з городу чи що там у них замість городу? Ішла б від калітки до ґанку. Правильно? Правильно. Чи, скажімо, прийшла без нічого, а звідси пішла з мішком цементу на спині…

І тут мене так якось внезапно залив холодний піт. Я навіть як пробирався через город Марії Іванівни, то так не вспотів. І зразу зрозумів, чому та женщина так дивно причовгувала. Бо йшла задом наперед. Бо мішок із цементом вони несли вдвох. Одна без каблуків — лицем уперед. А друга — на каблуках — уперед задницею. У мене аж серце почало калатати. Я сперся рукою на стіну і постояв так, переводячи подих. Я знав, що треба довести діло до кінця, та страшно було — ви собі не приставляєте!

І от ви понімаєте, яке діло! От від ґанку до калітки у них мощена цементна доріжка. Ліворуч від ґанку — також. Та веде до надвору за хатою. А в цей бік доріжки нема. І трави нема. Усе затоптано-перетоптано. Якби не ця втоптана в землю глина, був би собі пісок. І нічого я б на ньому не роздивився. У пісок хоч із яким хоч каблуком ступай — ніхто нічо не розбере.

Я пішов назад, за хату, по слідах наоборот. Коли знаєш, шо шукаєш, знайти значно легше. Тепер я помічав те, чого не помічав, коли йшов із городу до хати. Сліди були затерті й затоптані. Чим далі від ґанку — тим дужче й акуратніше. Я вже бачив не сліди, а ті місця, де їх унічтожили. А пройшовши півстіни дому, я зрозумів, що вже й цього не бачу. Куди понесли мішок із цементом, я зрозуміти не міг. Там було ніде сховати навіть дєтську куклу.

От воно якось так буває, шо, коли вдруге оказуєся в тому самому місці, все бачиш якось не так, як у перший раз. Коли я вийшов за хату й охватив взглядом увесь город (ви ж пам’ятаєте, що це ніякий не город: це в інших людей город, а тут, у Лідії Інокентівни, просто склад стройматеріалів), то першим дєлом звернув увагу на яму з вапном.

Може, ви не знаєте, то я вам розкажу. Коли привозиш вапно і скидаєш його в яму, воно лежить такими грудками — великими такими кусками, як несвіжий навоз. А коли пройде дощ, вапно так собі влягається, потім засихає і вкривається такою нерівною майже білою плівкою. Досить міцною, міжду прочим.

Дощ позавчора був несильний, але для вапна його б уполнє хватило. А в цій ямі вапно було ніби спеціально перекопане після дощу. Лопати поблизу ніде не було. Та і хто ж лишає лопату незамкненою, коли йде з дому? Ви вловлюєте, що я хочу сказати? От у нас на вулиці, на Лікарняній, там ніхто нічого не краде. Діти навіть велосипед забувають завести з вулиці до двору. Він так цілу ніч окурком і валяється. У Васьки, мого сусіда, весь інструмент завжди на городі: й лопати, і граблі, й сокира в колоді, де вони дрова рубають… І курей… Ну, нічого не кладуть на місце. Ото їхній старшенький, Вовка, може щось пиляти за літньою кухнею, а потім ножівку залишить і йде рибу ловити чи у футбол ганяти.

Тут зовсім інший куток. Тут не таке начальське насілєніє, як у нас на Лікарняній. Але ж це двір Лідії Інокентівни! Вона й собаки може не мати! Хто ж у неї крастиме? Це якщо в Марії Іванівни вкрадуть улюблену кружку, ніхто й не замислиться, щоб її шукати. А якщо в Лідії Інокентівни щось із двору пропало би… Ну, тепер понятно? Нашо ховати лопату? Отож! Це якраз і було самим підозрітєльним.

Ну, нічо. Я вибрав дошку, шоб не тонка і не слабка, й почав розсувати куски вапна у ямі. І буквально через п’ять минут побачив. У мене й сьогодні волосся перетворюється на стальну проволку, коли згадую. Шо вже там кажіть чи не кажіть, а страшнішої картини я ніколи не бачив!..

Я кинув дошку, перелетів по дошці через аґрус, як канатоходець, здолав рештки заборчика, пробіг по прим’ятій мною ж кропиві, жодного разу не послизнувшись, вискочив на вулицю й уже роззявив рота попередити Марію Іванівну, щоб нікому не казала про мій прихід, але її не виявилося на наблюдатільному пункті. Зникла, як і не було. Іти до тієї страшної хати шукати стару я очінь не хотів. Тому просто махнув рукою і помчав до мотоцикла.

Розділ