Ієн Макьюен - Спокута

приміряючи нові туфлі. Відштовхнувши Тернера, пробіг солдат, чиї щоки аж відстовбурчувалися, такі були напхані; він ніс коробку рожево-білого зефіру. За сотні ярдів од звалища були покинуті підпалені гумові чоботи, протигази та плащі, й людей огортав ядучий дим, примушуючи бігти вперед, до мосту. Нарешті вантажівки зрушили з місця й поїхали у широке поле, на південь від каналу. Військова поліція організувала паркування, шикуючи машини у два ряди, наче стюарди на сільському ярмарку. Вантажівки приєдналися до бронетранспортерів, мотоциклів, гармат і пересувних кухонь. Методи знищення машин були прості — куля в радіатор, а мотор хай працює, доки не здохне.

Міст охоронявся колдстрімськими гвардійцями[47]. Вхід заступали два ретельно прикриті мішками з піском кулеметні пости. Чоловіки були чисто виголені, з колючими поглядами, і дивилися з мовчазним презирством на цей мерзенний розбовтаний набрід одсталих. На тому боці каналу рівномірно пофарбовані в білий колір камінці вели до хижі, яку використовували як канцелярію. А вдалині, на сході й на заході, на узбережжі добре окопалися гвардійці. Будинки на набережній були реквізовані, черепиця проламана, а вікна — забиті мішками з піском, щоб звідти можна було стріляти з кулеметів. За порядком на мосту стежив розлючений сержант. Він відіслав назад лейтенанта на мотоциклі. Ніякого устаткування, ніяких транспортних засобів, ніякої худоби. Він відіслав і чоловіка, який ніс клітку з папугою. Сержант висмикував з колони людей, зобов'язуючи охороняти канал по периметру, і виконував це з набагато більшим авторитетом, аніж бідолашний майор. Біля канцелярії вже зростав загін нещасливців, тупцюючи на місці. Тернер помітив, що відбувається, те ж саме помітили й капрали, спостерігаючи за подіями, ще маючи шанс повернутися.

— Вони до дідька загребуть тебе, приятелю,— звернувся Мейс до Тернера.— Бідолашна піхота. Якщо хочеш вернутися домів до пампушки своєї, ставай між нами і шкандиляй.

Відчуваючи ганьбу, Тернер усе ж таки поклав руки на плечі капралам, і вся трійця похитуючись рушила вперед.

— У тебе ліва нога крива, не забудь, бос,— сказав Нетл.— Хоч, я тобі багнетом проштрикну?

— Жахливо вдячний. Гадаю, обійдуся.

Перетинаючи міст, Тернер навіть повісив голову — зробив це, щоб не помічати лютого погляду сержанта, хоча відчував цю гарячінь, яка аж пропалювала. Командний голос прогарчав: «Гей, ти!» Якогось горопаху висмикнули з натовпу лише для того, щоб поставити стримувати натиск, який обов'язково почнеться за два-три дні, поки вантажимуться на кораблі залишки Британського експедиційного корпусу. Ще Тернер помітив краєм ока, що в довгій чорноті ковзає барка у напрямку до Фюрна в Бельгії. Човняр, який сидів за румпелем, палив люльку, незворушно дивлячись уперед. Позаду, миль за десять від нього, стелився спалений Дюнкерк. Попереду, біля носа, двоє хлопчиків схилилися над перекинутим велосипедом, ладнаючи його — можливо, прокол у колесі. На мотузці була розвішана на просушку білизна, у тому числі жіноча. З барки линули запахи їжі, яку готували: ніс уловив цибулю і часник. Тернер і капрали перетнули міст, минули білені камінці, які нагадували про тренувальний табір та аврали. У канцелярії невгамовно дзвонив телефон.

— Ну ти,— пробурмотів Мейс,— чорт забирай, кульгай давай, доки ми їх не минемо.

Але земля навколо була пласка як таріль, і неможливо було сказати, куди саме зараз дивиться сержант, а перевіряти не хотілося. За півгодини всі троє сіли на іржаву сівалку, роздивляючись розгромлену армію. Ідея полягала в тому, щоб змішатися з юрбою абсолютно нових людей, де раптове «одужання» Тернера не привернуло б уваги офіцера. Багато людей, уже діставшись мети, страшенно дратувалися, не побачивши берега одразу за каналом. Вони гадали, що це хиба в плані. Тернер знав, що за мапою до берега ще сім миль, і коли всі троє знову встануть і підуть, ці милі виявляться найтяжчими, найнуднішими за весь день. Бляклий обшир землі стирав відчуття просування. Хоча опівдні сонце осявало тільки краї нафтового стовпа, але все одно пекло немилосердно — сильніше, аніж доти. Вони побачили літаки, що високо над портом скидали бомби. Але ще гірше було те, що «Штука» атакувала просто те узбережжя, куди військові й прямували. Трійця оминала поранених, нездатних іти далі. Вони сиділи, мов прошаки на узбіччі дороги, благаючи по допомогу або ковток води. Інші просто лежали в канаві, непритомні або розгублені від безвиході. Звісно, слід було б організувати швидку допомогу навколо лінії оборони, здійснюючи регулярні спуски до узбережжя. Якщо був час побілити каміння, то має бути час, щоб це організувати. Не було ні краплі води. Вони вже допили вино, і тепер спрага мучила дужче й дужче. З собою у них не було жодних ліків. Що вони мають робити? Тягнути дюжину людей на своїх спинах, коли самі ледь ноги волочать?

У нападі раптового роздратування капрал Нетл сів на дорогу, стягнув чоботи і жбурнув їх у поле. Він сказав, що ненавидить їх, ненавидить ще більше, аніж цих чортових німців. І пухирі в нього такі страшнючі, що хай усе котиться до дідькової матері.

— До Англії ще довго, щоб іти у шкарпетках,— зауважив Тернер. У нього дивно запаморочилося в голові, коли він пішов у поле шукати чоботи. Перший легко знайшовся, а от з другим довелося пововтузитися. Нарешті Тернер побачив, що чобіт лежить у траві поряд з якоюсь чорною пухнастою формою, яка, здавалося, рухається та пульсує при його наближенні. Зненацька у повітря злетів цілий рій трупних мух з набридливим дзижчанням, оголивши зогнилого мерця. Тернер затамував подих і схопив чобіт, а коли побіг назад, мухи опустилися на труп, і знову запала тиша.

Після численних умовлянь Нетл погодився взяти свої чоботи, зв'язав їх шнурками та став носити на шиї. Але він зробив це, за його власними словами, тільки з ласки до Тернера.

* * *

У моменти прояснення він хвилювався. Ні, причиною занепокоєння була не рана, хоча й боліла щокроку; не були це і бомбардувальники, які пікірували, кружляючи над узбережжям за декілька миль на північ. Винні були його роздуми. Періодично щось заважало мислити. Чітка послідовність подій, певні моменти, з яких було зрозуміло, що він робив того дня, зблякали, надто затерті, натомість лишаючи сон наяву, в якому були думки, але не було відчуття дії. Не було ні відповідальності за зроблене, ні пам'яті про те, що сталося кілька годин тому, ні гадки про те, куди він іде, які його наміри, який план. Тернера й не цікавили ці питання. Так він тільки потрапить у лещата абсолютного браку логіки.

Він був у такому стані, коли вони за три години дійшли до