Ієн Макьюен - Спокута

землю там ретельно просіяли і погребли. Жодних ознак людського життя — ні клаптика одягу, ні шкіряного черевика. Мати з дитиною як розвіялися. Тернер зупинився, щоб усвідомити цей факт, але капрали поспішали, підштовхуючи у спину, і невдовзі всі троє приєдналися до відсталих по дорозі. Тепер стало легше. Рух не відновиться, доки сапери бульдозерами не розрівняють село. Спереду, над обрієм, неначе розгнівана батьківська постать, виднівся стовп підпаленої нафти. Угорі з гуркотом літали бомбардувальники: постійним двобічним потоком, на обстріл і з обстрілу. Тернеру здалося, що він прямує на бійню. Але туди йшли всі, альтернативи не було. Їхній маршрут вів праворуч від стовпа вогню, на схід од Дюнкерка, у бік бельгійського кордону.

— Бре-Дюн[44],— сказав Тернер, пригадавши назву на карті.

— Нівроку звучить,— промовив Нетл.

Вони минали чоловіків, які ледве могли пересуватися на розпухлих, стертих ногах. Дехто йшов босоніж. Один солдат, з чиїх грудей струменіла кров, напівлежав у старомодному візочку, який штовхав його товариш. Сержант вів за віжки коня-тягловика, на спині якого лежав завинутий офіцер — непритомний чи мертвий, ноги і зап'ястя зв'язані були мотуззям. Деякі військові їхали на велосипедах, більшість прямувала пішки, по двоє чи по троє. Вершник з гайлендського полку легкої піхоти їхав на «гарлеї-девідсоні». Його закривавлені ноги теліпалися, а пасажир, у якого були туго забинтовані руки, тиснув на педалі. Уздовж усього шляху валялися шинелі, скинуті через нестерпну спеку. Тернер умовив капралів не скидати свої.

Вони пленталися так уже цілу годину, коли раптом позаду почувся ритмічний гуркіт, подібний до цокання гігантського годинника. Вони озирнулися, щоб дізнатися, що таке. Спочатку здавалося, що згори на них пікірують величезні горизонтальні двері. Це була чота валлійської гвардії: вояки виступали маршем, тримаючи напоготові гвинтівки, прямуючи з молодшим лейтенантом на чолі. Гвардійці марширували, їхні погляди були спрямовані вперед, руки високо махали у такт. Відсталі одступили осторонь, пропускаючи гвардію. Час був цинічний, але ніхто не ризикував освистати цих людей. Людям ставало соромно, коли вони бачили таку дисципліну і згуртованість. Прийшло полегшення, коли гвардійці проминули, не звертаючи ні на кого уваги, тож можна було знову зануритися в свої роздуми та спогади.

Знайомі краєвиди, знайомий інвентар, але тепер усього стало більше: транспортних засобів, вирв від бомб, детриту. Більше тіл. Тернер ступав по землі, доки не вловив запах моря, який долинув з леготом через рихлі, заболочені поля. Людський потік рухався в один бік, ведений однією-єдиною метою; невпинний рух у повітрі, ця чудернацька реклама їхньої цілі, викликав у втомленому, але перезбудженому мозку Роббі уривки забутих дитячих спогадів — карнавал чи якісь спортивні змагання, куди стікаються люди. Він не міг пригадати, де це відбувалося: батько ніс його на плечах — схилом нагору, до ще манкіших забав, до джерела величезного збудження. Йому б хотілося зараз відчути ці плечі. Його за-пропащий батько лишив обмаль спогадів. Зав'язаний на шиї шарф, особливий запах, неясний обрис задумливого, роздратованого чоловіка. Може, він не служив у Велику війну, а може, загинув десь тут, поруч, під чужим ім'ям? А може, вижив. Ґрейс не сумнівалася, що він був занадто лякливий, занадто верткий, щоб вступити до війська, але в неї були свої причини судити так різко. Майже в кожного тут був батько, який пам'ятав Північну Францію або навіки лишився в цій землі. Тернер хотів би мати такого батька, живого чи мертвого. Давним-давно, ще до війни, ще до Вендсворта, він насолоджувався власною свободою, прагнучи побудувати своє життя, створити свою власну біографію лише за допомогою Джека Талліса. Тепер він зрозумів, яка це була марнославна маячня. Безплідна, тому й марна. Він хотів мати батька, і з тієї ж причини сам хотів бути батьком. Це було не таке вже й рідкісне бажання — бачити стільки смертей і хотіти дитини. Спільне для всіх, тому людське, бажання, і він відчував це прагнення дедалі сильніше. Коли кричали поранені, йому мріялося про невеликий будинок, звичайне життя, сім'ю, родовід, кревні узи. Поряд з ним ішли такі самі чоловіки, які мовчки виношували свої думки, прагнучи докорінно перемінити своє життя, ухвалюючи рішення. Якщо я колись позбудуся цього жеребу... Він і злічити не міг усіх побачених уві сні та омріяних дітей, зачатих подумки дорогою до Дюнкерка, а пізніше втілених. Він знайде Сесилію. Її адреса є в листі з вкладеним віршем, тут, у кишені. У пустелях серця хай / Б'є оживчий водограй[45]. І батька свого він теж знайде. Армія Спасіння має допомогти в розшуках зниклих безвісти. Ідеальна назва. Він хотів розшукати свого батька або дізнатися, як його не стало,— створити історію — тоді він був би сином свого батька.

Вони йшли весь день, поки нарешті, за милю попереду, там, де з навколишніх полів клубочився сіро-жовтий дим, не постав міст через канал Берґ-Фюрн. Тепер по всьому шляху не було ні цілої ферми, ні цілого сараю, ні комори — не лишилося каменя на камені. В повітрі відчувалися дим і міазми гнилого м'яса — це туші забитих кавалерійських коней, сотні туш, звалених купами на полі. Неподалік забитої худоби була гора шинель і ковдр — матерія диміла. Міцний капрал кувалдою розбивав друкарські машинки і мімеографи. На узбіччі стояли дві карети швидкої допомоги, задні дверцята були розчахнуті. З машин долинали стогони і крики поранених. Один з поранених верещав знову і знову, більше з люті, аніж з болю: «Води, дайте води!» Як і всі інші, Тернер ішов далі.

Юрб а знову зростала. Перед мостом через канал було перехрестя, і на повороті з Дюнкерка, на дорозі, що пролягала від каналу, показалася колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася пропустити до поля, за межу, де валялися кінські трупи. Але війська розтягнулися по всьому шляху, змусивши колону зупинитися. Водії сигналили й лаялися. Натовп насувався. Утомившись чекати, люди вилізали з кузовів вантажівок. Хтось крикнув: «Стережися!» Не встиг ніхто оком моргнути, як купа обмундирування злетіла у повітря від вибуху. Неначе сніжинки, посипалися клаптики темно-зеленої саржі. Поблизу загін артилеристів колотив молотками, щоб розбити приціли і затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один з цих військових аж ридав, знищуючи свою гаубицю. На межі того ж поля капелан зі служкою обливали бензином валізи з молитовниками і примірниками біблій. Чоловіки бігли полем до звалищ NAAFI[46], нишпорячи у пошуках цигарок і алкоголю. Коли здійнявся галас, до них з лівого боку дороги приєдналося ще кілька дюжин таких самих мародерів. Одна група вже сиділа біля воріть ферми,