Ієн Макьюен - Спокута

східної околиці курорту. Вони пройшли вулицею, засипаною битим склом і кахлями, де гралися діти, спостерігаючи, як прямують солдати. Нетл таки взув чоботи, але шнурків не зав'язав, лишивши теліпатися. Раптом, як чортик з табакерки, з льоху муніципальної будівлі, реквізованої для штаб-квартири, виринув лейтенант Дорсетського полку. Він підступив до них із самозакоханим виглядом, тримаючи під пахвою «дипломат». Він спинився перед ними, і вони взяли під козирок. Шокований зовнішністю капрала, лейтенант наказав йому негайно зав'язати шнурки — в іншому разі буде кара.

Доки капрал, підкорившись, опускався на коліно, лейтенант — похилий, кощавий, з поставою людини, більше звиклої сидіти за письмовим столом, і ріденькими вусами імбирного кольору — сказав:

— Ти нас ганьбиш, чоловіче.

У своєму сонному, але свідомому стані Тернер збирався вистрелити офіцеру в груди. Так буде краще для всіх. Навряд чи варто погоджувати це питання. Він простягнув руку по зброю, але пістолета вже не було — він не міг пригадати, де полишив його, а лейтенант уже пішов.

За кілька хвилин після того, як під чобітьми гучно тріщало скло, запала раптова тиша — дорога скінчилася, а почався дрібний пісок. Пробираючись між дюнами, відчули запах моря і солоний присмак, а відтак побачили і воду. Смак канікул. Покинувши стежку, видерлися на порослу травою дюну, де багато хвилин простояли мовчки. Свіжий вологий вітер з каналу прояснив свідомість Тернера. Може, це в нього просто стрибала температура.

Йому здавалося, що в нього немає очікувань,— доки він не побачив пляжу. Подумалося, що клятий армійський дух, який змушує білити вапном каміння перед лицем знищення, таки візьме гору. Він намагався побачити лад у хаотичному русі попереду, і йому це майже вдалося: ось штаби військ, ось ворент-офіцери[48] за імпровізованими столами, де лежать печатки і нотатки, за линвою — довжелезні черги до човнів у нудотному очікуванні; грубі сержанти, утомливі черги до пересувних їдалень. Загалом, це кінець будь-якій особистій ініціативі. Не знаючи, що собою являє цей пляж, Тернер кілька днів прямував сюди. Але і сам пляж, і ворент-офіцери, на яких він дивився, були не більш ніж варіаціями того, що вже відбулося: там був розгром, а тут — його кінець. Це було ясно, і тепер усі це бачили: ось що відбувається, коли хаотичний відступ впирається у перешкоду. Досить було хвильки, щоб пристосуватися. Тернер бачив на узбережжі тисячі людей — десять, двадцять тисяч, а може, і більше. Здалеку вони скидалися на чорні піщинки. Але не було жодного човна, окрім перекинутого китобійного судна, яке оберталося на хвилях у далечині. Була пора відпливу, до води — майже миля. Не було жодного судна, тільки довгий пірс. Тернер, моргнувши, подивився знову. То був не пірс, а довга черга людей, по шість-вісім у ряд, усі стояли у глибокій воді — хто по коліно, хто по пояс, хто по плечі, й ці лави простиралися по мілководдю на п'ятсот ярдів. Люди чекали, але на обрії й близько нічого не було, якщо не брати до уваги тих дрібних плям удалині — згорілих катерів після повітряної атаки. Не було нічого, що могло б доплисти до берега за годину. Але війська так і стояли, вдивляючись в обрій, насунувши каски, звівши гвинтівки над хвилями. З такої відстані військові своїм непорушним спокоєм скидалися на худобу.

І ці люди були невеликим відсотком від загального числа. Більшість безцільно тинялася узбережжям. Навколо поранених зібралися невеличкі групи, яких не вбила остання атака. Безцільно, як і самі люди, уздовж кромки води проскакало з півдюжини артилерійських коней. Кілька солдатів намагалося перевернути китобійне судно. Дехто роздягнувся, щоб скупатися. На сході грались у футбол, і звідти ж долинало слабке відлуння гімну, який співали в унісон, віддаляючись. Окрім футболу, це була єдина ознака якоїсь діяльності. На березі щільно тулилися разом вантажівки, утворюючи імпровізований причал. Під'їжджало більше вантажівок. Ближче, на пляжі, люди черпали пісок касками, риючи окопи. У дюнах, де стояли Тернер і капрали, люди вже викопали собі нори і крадькома визирали звідти, хазяйновиті й самовдоволені. Як бабаки, подумалося Тернеру. Але більшість армії без мети поневірялася в пісках — так мешканці невеличкого італійського містечка здійснюють увечері променад — passeggio[49]. Вони не бачили причини приєднуватися до величезної черги, але й не бажали кидати пляж, якщо раптом з'являться човни.

Ліворуч був отой курорт Бре-Дюн, веселий, забудований кав'ярнями і маленькими крамничками: коли буде все нормально і прийде сезон, тут здаватимуть в оренду шезлонги й катамарани. У круглому парку на охайно підстриженому газоні виднілися естрада й каруселі, пофарбовані у червоний, білий і синій кольори. Там сиділа навпочіпки ще більш безтурботна компанія. Солдати вломилися в кав'ярню та влаштовували собі пиятику, надудлюючись за столиками просто неба, горланячи й регочучись. Одурілі чоловіки гасали на велосипедах по забльованих хідниках. На траві біля естради розкинулася ціла ватага пропияк, заснувши мертвим сном. Якийсь самотній чоловік лежав у самих трусах, долічерева на рушнику; на плечах і литках яскравіли нерівні плями сонячних опіків — рожево-білі, як полуничне й ванільне морозиво.

Було неважко обрати між цими колами пекла: море, пляж, фронт. Капрали вже йшли геть. Усе вирішила спрага. Вони знайшли в дюнах стежку до берега, а потім подолали піщаний майданчик, усипаний битими пляшками. Минаючи столики з найголоснішими горлодерами, Тернер побачив команду моряків, які йшли рівною шерегою, та спинився поглянути. Їх було п'ятеро — два офіцери, троє матросів; уся група в блискучій білій формі, окантованій синім і золотом. Жодних поступок камуфляжу. Пряма постава, суворі, з револьверами на ременях, вони спокійно простували крізь масу пригнічених, похмурих, убраних у вицвілу форму, замурзаних людей, поглядаючи то праворуч, то ліворуч, ніби ведучи облік. Один з офіцерів щось записував у себе в блокноті. Моряки попрямували до пляжу. З дитячим відчуттям занехаяності Тернер дивився їм услід, доки вони не зникли з поля зору.

Він зайшов за Мейсом і Нетлом до гуркоту і закуреного смороду першого ж бару, який трапився на набережній. Там на шинквасі було дві розкриті валізи, напхані цигарками, але пити не було чого. На полицях уздовж побитої піском дзеркальної стіни за баром було голо. Коли Нетл пірнув за шинквас, шукаючи випивку, почулися кпини. Усі вже там шукали. Усе спиртне висмоктали ті гіркі пияки там, надворі. Тернер протиснувся крізь юрбу до невеличкої кухні в закапелку. Стан її був просто жахливий, крани — сухі. Зовні, де туалет, були складені ящики. Якийсь пес намагався щось вилизати у консервній банці, штовхаючи її бетонною підлогою. Тернер розвернувся