Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

— О, — сказала Іззі, — ти саме в тому віці, коли дівчата просто-таки поринають у високе.

Урсула не зовсім зрозуміла, про що вона («Ніхто ніколи не розуміє, про що вона», — пирхнула Сильвія), але щось, здається, все ж збагнула. У ряхтінні повітря була якась загадка, відчуття можливості близьких змін, від яких в Урсули у грудях стискалося, ніби серце росло. Було в цьому щось від святості — вона не могла це описати інакше. Може, річ у тім, що майбутнє підкрадалося до неї дедалі ближче.

Їй шістнадцять, на неї чекало все інше. Її вже навіть поцілували, та ще й на самісінький день народження — доволі неприємний Морісів американський приятель.

— Один поцілунок, — сказала вона і відштовхнула його, коли він почав розпускати руки.

Він заплутався у власних цибатих ногах і повалився навзнак у кизильник — і неприємно, і гідність уразило. Коли вона розповіла про це Міллі, та аж за боки хапалася від реготу. Та все ж, — сказала Міллі, — поцілунок це поцілунок.

*

Вона добрела до станції, де привіталася із Фредом Смітом, який скинув перед нею свою фуражку залізничника, ніби вона була вже доросла.

Можливість близьких змін так і лишилася можливістю, ба навіть відступила ще далі, коли потяг почухкав у напрямку до Лондона. Вона рушила назад і зустріла Ненсі, яка збирала галузки для свого гербарію. Коли вони дружно попрямували до дому, то зустріли Бенджаміна Коула на велосипеді. Він спинився, зліз зі свого скакуна і сказав:

— Провести вас додому, пані? — як зробив би Г’ю. Ненсі загиготіла.

Урсула потішилася, що і так уже почервоніла від пообідньої спеки, бо почала шарітися. Вона зламала гілочку бугили з живоплоту й почала нею обмахуватися (без жодного результату). То, значить, вона не така вже й неправа про можливість близьких змін.

Бенджамін («Звіть мене Бен, зараз тільки батьки називають мене Бенджаміном») дійшов із ними аж до воріт Шоукроссів, де сказав:

— Що ж, бувайте, — а тоді знову сів на велосипед і поїхав додому.

— Ой, — прошепотіла Ненсі, сприкрена за неї, — я думала, що, може, він проведе тебе додому, що ви прогуляєтеся вдвох.

— Що, так видно? — спитала Урсула, похнюпившись.

— Так, але й байдуже, — Ненсі поплескала її по плечу, ніби це вона була на чотири роки старша, а не Урсула. — Час мені, мабуть, іти, не хочу пропустити обід.

Вона підхопила назбирані скарби і помчала стежкою додому, виспівуючи «тра-ля-ля». Ненсі була з тих дівчаток, які справді виспівують «тра-ля-ля». Урсула пошкодувала, що вона сама — не така. Вона вже зібралася йти — мабуть, і сама запізнюється на вечерю, — коли почула шалене калатання велосипедного дзвінка, що звістувало наближення Бенджаміна (Бена!).

— Забув сказати, у нас на наступному тижні вечірка, в суботу ввечері. Мати сказала запросити вас. Це день народження Дена, вона хоче розбавити море хлопців дівчатами, так вона і сказала. То вона подумала, може, запросити вас із Міллі? Ненсі ще трохи замала.

— Звісно, — швидко погодилася Урсула. — А я радо прийду. Та й Міллі, я певна, теж. Спасибі.

Можливість близьких змін повернулася до світу.

Він, насвистуючи, поїхав геть, і вона провела його поглядом. А коли обернулася, то ледь не врізалася в чоловіка, який, здавалося, з’явився нізвідки й тепер маячив за нею, ніби вичікуючи. Він припиняв капелюха і пробурмотів:

— Добрий вечір, міс.

Він був якийсь неотесаний, Урсула зробила крок убік.

— А підкажіть-но мені, де станція, міс.

Вона вказала на алею:

— Там.

— А не проведете мене, міс? — спитав він і знову підступив ближче до неї.

— Ні, — сказала вона, — ні, спасибі.

А тоді він раптом витягнув руку і вхопив її за зап’ясток. Вона змогла вирватися і кинулася навтьоки, не наважуючись озирнутися, доки не добігла до порогу.

— Усе гаразд, ведмежатко? — спитав Г’ю, коли вона заскочила на ґанок. — Ти якась задихана.

— Усе гаразд, правда.

Якби вона розповіла Г’ю про чоловіка, він просто дарма нервувався б.

*

— Яловичі відбивні à la Russe, — оголосила місіс Ґловер, ставлячи велику порцелянову тарелю на стіл. — Я це пояснюю, бо коли зготувала їх минулого разу, хтось сказав, наче поняття не має, що це таке.

— У Коулів буде вечірка, — сповістила Урсула Сильвії. — Запросили мене з Міллі.

— Чудово, — пробурмотіла Сильвія, відволікшись на вміст порцелянової тарелі, що значну його частину згодують вест-гайленд-вайт-тер’єру: у нього менш вишуканий смак (чи, як казала місіс Ґловер, він «менш балуваний»).

*

Вечірка Урсулу розчарувала. Це була нав’язливо розпланована оказія з нескінченними шарадами (Міллі, що й казати, почувалася у своїй тарілці) і вікторинами, на які Урсула знала майже всі відповіді, але ніхто її не слухав, бо хлопці Коул і їхні друзяки були ласі на змагання. Урсула почувалася невидимкою. Єдиний приватний момент, який вона розділила з Бенджаміном (він уже не виглядав на Бена), стався тоді, коли він спитав, чи не хоче вона фруктового салату, але принести його забув. Танців не було, зате були гори їжі — Урсула втішала себе тим, що вибирала найласіші десерти з поважної добірки. Місіс Коул, що чувала над їжею, сказала:

— Ой, ти така худесенька, куди вся їжа й дівається?

Така худесенька, — подумала Урсула, — що коли вона, пригнічена, пішла собі додому, то її зникнення ніхто навіть не помітив.

— А торт був? — з великим завзяттям спитав Тедді, коли вона відчинила двері.

— Гори, — сказала вона.

Вони вмостилися на терасі й розділили великий кусень торта, який вручила їй місіс Коул (Джокові теж вділили по-братськи). Коли на газон у сутінках вийшла велика лисиця, Урсула і їй жбурнула шматочок торта, але та поглянула на нього зі зневагою хижака.

Земля, де можна знову все почать спочатку

Серпень 1933 року

Er kommt! Er kommt! — закричала одна з дівчат.

— Він іде? Нарешті йде? — Урсула зиркнула на Клару.

— Як чуєш. Дякувати Богові. Ми тут ледь не перемерли від голоду й нудьги.

Завзяття молодших дівчат, які обожнювали свого героя, їх смішило і забавляло. Після обіду вони кілька годин простояли при узбіччі на спеці, і в роті ані рісочки не було, як не рахувати глека молока, який двоє дівчат притягли із ферми неподалік. До дівчат докотилися чутки, що