Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

— але свідомості вона не втратила. Повів повітря, як ураган, збив її з ніг. Жахливо заболіли вуха, і зі звуків лишився тільки високий, подібний до співу свист — Урсула зрозуміла, що барабанним перетинкам кінець. На неї посипалися уламки, січучи і вгризаючись у шкіру. Здається, вибух накочувався хвиля за хвилею, і вона відчувала, як двигтить і вібрує під нею земля.

На відстані вибухи закінчувалися, ледве прозвучавши, але якщо опинитися в епіцентрі, вони, здається, не закінчувалися ніколи, тільки змінювалися і розвивалися, й ніколи не знати, що буде далі, що буде далі з тобою. Вона напівсиділа, напівлежала на землі — треба б за щось ухопитися, але вона не могла відпустити пса (чомусь це видавалося дуже важливим), тож її повільно волокло землею.

Тоді тиск почав трохи спадати, але бруд і пил досі сипали на неї — вибух ще не скінчився. А тоді щось інше вгатило по голові, і все потемніло.

*

Вона прокинулася від того, що пес облизував їй обличчя. Вона не одразу зрозуміла, що сталося, проте за певний час збагнула: порогу, на якому вона схопила пса, вже не існує. Двері вибухом вдушило всередину, і їх із ними, і тепер вони лежали серед руїн у коридорі. За ними були сходи, завалені битою цеглою і трісками — горішній поверх зник, сходи вели в нікуди.

Досі приголомшена, вона змусила себе сісти. У голові був дурний туман, але, здається, нічого не зламано, та й крові Урсула не бачила, хоча, мабуть, вона вся в подряпинах і синцях. Пес теж був дуже тихий, але, схоже, неушкоджений.

— Та тебе, мабуть, Щасливчик звати, — сказала вона, але голос був ледве чутний, стільки пилу висіло в повітрі. Вона обережно підвелася й рушила на вулицю.

Її дім теж зник — скільки сягало око, димилися гори руїн і скелети стін. Зрізаний ніготь місяця сяяв так яскраво, що ці жахіття було видно навіть крізь серпанок пилу. Якби вона не вибігла порятувати собаку, то спопеліла б у підвалі Міллерів. Чи зацілів хоч хтось? Сестри Несбіт, місіс Еппл’ярд, Еміль? Містер Бентлі? Хтось із Міллерів?

Вона, спотикаючись, вийшла на вулицю, де двоє пожежників тягнули шланг. Вони саме кріпили його до гідранта, коли один зауважив Урсулу і гукнув:

— Ви в порядку, міс?

Сміх та й годі — виглядав він один в один як Фред Сміт. А тоді інший пожежник закричав:

— Обережно, стіна падає!

Стіна і справді падала. Повільно, нестерпно повільно, як уві сні, ціла стіна нахилилася до них на незримій осі так, що з неї не зірвалося ані цеглиночки, ніби люб’язно вклонилася, і впала одним шматком, приносячи із собою темряву.

Серпень 1926 року

A Is er das Zimmer verlassen katte wusst, was sie aus dieser Erscheinung machen solle...

Бджоли гули свою літню надвечірню колискову, й Урсула, що лежала в тіні яблунь, сонно відклала «Die Marquise von О». Напівзаплющеними очима дивилася, як кролик за кілька метрів від неї вдоволено скубе траву. Він чи то її не зауважив, чи то був дуже хоробрий. Моріс його вже застрелив би. Після випускного він повернувся додому, щоб трохи пожити з родиною перед початком навчання на правника, і цілі канікули показово і шумно нудьгував.

(— Міг би знайти роботу на літо, — сказав Г’ю. — Юнаки, буває, працюють).

Морісові було так нудно, що він навіть погодився не тільки навчити Урсулу стріляти, а й використовувати як мішені старі пляшки й банки, а не живих істот, на яких полював сам — кроликів, лисиць, борсуків, голубів, фазанів. Колись навіть оленя підстрелив, чого ані Памела, ані Урсула так йому і не пробачили.

Урсулі подобалося стріляти, доки вона цілилася у неживі предмети. Вона позичила старий мисливський дробовик Г’ю, а в Моріса була прекрасна рушниця фірми «Пурді» — подарунок від бабусі на двадцять перший день народження. Аделаїда вже кілька років погрожувала, що помре, але, як сказала Сильвія, «обіцянок не виконувала». Вона й далі тліла у Гемпстеді, «як велетенська павучиха» — здригнулася Іззі над яловичими відбивними a la Russe (може, реакцію викликали саме відбивні). Це була не найкраща страва в репертуарі місіс Ґловер.

Антипатія до матері Г’ю — одна з небагатьох речей, а може, й узагалі єдине, що об’єднувало Сильвію й Іззі.

— Вона і твоя мати теж, — нагадав Г’ю сестрі, на що Іззі відказала:

— Ні-ні, мене вона знайшла при дорозі. Вона сама мені так казала. Я так погано поводилася, що навіть цигани мене не схотіли.

Г’ю вийшов подивитися, як Моріс із Урсулою стріляють, і сказав:

— Ведмежатко, та з тебе буде справжнісінька Енні Оуклі.

*

— Знаєш-но, — сказала Сильвія, яка з’явилася так несподівано, що Урсула від переляку аж прокинулася, — такі довгі ліниві дні більше не повторяться. Ти думаєш, що повторяться, але помиляєшся.

— А раптом я розбагатію. Тоді зможу днями лінькувата.

— Можливо, — сказала Сильвія. — Але літо все одно закінчиться.

Вона важко сіла на траву біля Урсули й підняла томик Кляйста.

— Суїцидальний романтик? — зневажливо протягнула вона. — Ти що, справді підеш на сучасну філологію? Твій батько каже, що з латини буде більше користі.

— Яка з неї користь? Нею ж ніхто не говорить, — розважливо сказала Урсула. Ця суперечка спокійно тягнулася ціле літо. Вона витягла руки за головою. — Я поїду в Париж, поживу там рік, говоритиму лише французькою. Вона буде там у пригоді.

— А, в Парижі? — Сильвія стенула плечима. — Його переоцінюють.

— Значить, у Берліні.

— У Німеччині бардак.

— Тоді у Відні.

— Нудота.

— Нехай у Брюсселі, — не здавалася Урсула. — Проти Брюсселя ніхто не заперечує.

І справді, Сильвія не знайшлася, що сказати про Брюссель, і так їхнє велике європейське турне різко урвалося.

— Але це вже після університету, — уточнила Урсула. — За багато років, тож поки можеш не хвилюватися.

— В університеті тебе не навчать бути дружиною і матір’ю.

— А що, як я не хочу бути дружиною і матір’ю?

Сильвія розсміялася.

— Не мели дурниць, щоб мене позлити. На газоні чай, — а тоді неохоче підвелася: — І пиріг. І, на жаль, Іззі.

*

Перед вечерею Урсула пішла прогулятися вздовж алеї, а Джок весело трюхикав попереду. (Він був на диво погідний пес, аж не вірилося, що Іззі зробила такий мудрий вибір). У такі літні вечори Урсулі хотілося побути