Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Сам винен, — сказав Хосефіно. — І чому він такий пихатий! Мовляв, у ліжку вона справжній вогонь. А нехай-но він кудись поїде, тоді я перевірю, чи це справді таке диво.

— Б’ємося об заклад, що не спокусиш її, братику? — вигукнув Мавпа.

— Побачимо, — всміхнувся Хосефіно. — Спершу вона хотіла мене побити, другого разу тільки насміялася, а за третім навіть не образилась, я навіть трохи помацав її. Вона вже м’якне, я на таких речах знаюся.

— Якщо піддасться, то май на увазі, — попередив Хосе. — Де один непереможний, там і троє.

— Дивно, чому мені так хочеться переспати з нею, — знизав плечима Хосефіно. — Адже вона нічого не варта.

— Бо вона не тутешня, — сказав Мавпа. — Кожного чоловіка завжди тягне дізнатись, які таємниці, які звичаї така жінка принесла зі своїх країв.

— Вона — як звірятко, — промовив Хосе. — Нічого не розуміє, увесь час запитує, навіщо це, для чого це. Я б не зважився першим попробувати. А якщо вона розповість Літумі, Хосефіно?

— Вона полохлива й легкодуха, — відповів Хосефіно. — Швидше померла б від сорому, аніж зважилася йому щось розповідати. Шкода тільки, що вагітна. Тепер, щоб обробити її, треба зачекати, доки вона народить.

— Потім вони преспокійно почали танцювати, — сказала Чунга. — Здавалося, все минуло.

— Нещастя приходять раптово, коли їх найменше сподіваєшся, — виголосив Молодий.

— З ким він танцював? — спитала Дикунка.

— Із Сандрою. — Чунга дивилася на неї своїми згаслими очима, говорила повільно: — Вони притискалися одне до одного. І цілувались. Ти ревнива?

— Я просто так спитала, — відповіла Дикунка. — Я не ревнива.

А розлючений Семінаріо раптом підвівся, — забирайтесь геть, бо вижену вас звідси копняками, усіх чотирьох.

III

— Ані звуку, ані вогника, — сказав сержант. — Вам це не здається дивним, сеньйоре лейтенант?

— Сеньйоре, вони на іншому боці, — висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. — Острів начебто великий.

— Вже світає, — промовив лейтенант. — Нехай підведуть човни, але без галасу.

Поміж деревами і водою мундири набували кольору рослин. Стовпившись у вузькому сховку, змоклі до нитки, з непритомними від утоми очима жандарми та солдати підтягали штани, поправляли гетри. На їхніх обличчях, зеленавих від світла, що проникало крізь сплетіння гілок, листя й ліан, виднілися укуси москітів і сильні подряпини. Лейтенант пробрався до берега, відвів однією рукою листя, другою підніс бінокль до очей і почав оглядати острів: високе урвище, олив’яного кольору береги, дерева з могутніми стовбурами і високими кронами. Вода відбивала перше ранкове світло, вже чулося цвірінькання птахів. Сержант, накульгуючи, підійшов до лейтенанта, під його ногами тріщав хмиз. Позаду ворушилися в гущавині невиразні постаті — жандарми і солдати мовчки відгвинчували ковпачки фляжок, закурювали цигарки.

— Слава богу, вже не сваряться, — озвався лейтенант. — І хто б міг подумати, що вони усю дорогу перегиркувались.

— Погана ніч їх здружила, — сказав сержант, — утома, незручності. Ніщо так не зближує людей, як спільні труднощі, сеньйоре лейтенант.

— Доки ще не зовсім розвиднілося, візьмемо тих бандюг у кліщі, — прийняв рішення лейтенант. — Пошлемо кількох людей на протилежний берег.

— Але в такому разі треба перепливти озеро, — уточнив сержант, вказуючи пальцем на острів. — Це біля трьохсот метрів. Вони перестріляють нас, як качок.

Підійшли сержант Роберто Дельгадо та інші. Болото й дощ зробили мундири невиразними, лише пілотки й кашкети відрізняли солдатів від жандармів.

— Ми вишлемо до них парламентера, сеньйоре лейтенант, — запропонував сержант Роберто Дельгадо. — Їм нічого більше не залишається, як здатись.

— Це дивно, що вони нас помітили, — сказав сержант. — Уамбіси, як і всі дикуни, мають тонкий слух. Може бути, що вони ціляться в нас, сидячи на лупунах.

— Дивлюся й очам не вірю, — здивовано мовив сержант Дельгадо. — Погани живуть серед лупун, а завжди ж так бояться цих дерев.

Жандарми та солдати прислухалися. Посинілі тіла, маленькі плямки засохлої крові — сліди від колючок, кола під очима, розширені зіниці… Лейтенант почухав щоку, — що ж воно таке? Біля скроні в нього синіли три прищики, утворюючи трикутник, — мабуть, обидва сержанти наклали в штани зі страху? — і пасмо брудного волосся впало йому на лоб, наполовину закритий козирком кашкета. Що? Це швидше ваші жандарми перелякалися, сеньйоре лейтенант, а я, сержант Роберто Дельгадо, не знаю, що таке страх. Почувся шепіт, і водночас із поривом вітру, який сколихнув листя, Малюк, Чорний і Блондин відійшли від солдатів; це зневага до нас, сеньйоре лейтенант, цього не можна так просто залишити, по якому праву? І лейтенант доторкнувся до кобури: коли б у нас не було спеціального завдання, це йому дорого обійшлося б, тоді б він побачив.

— Це лише жарт, сеньйоре лейтенант, — пробелькотів сержант Роберто Дельгадо. — У війську ми жартуємо з офіцерів, а вони ніколи не ображаються. Я думав, що і в поліції так само.

Хлюпання води заглушило їхні голоси, чути було обережний плюскіт весел. З-під сплетіння ліан з очерету випливли човни. Лоцман Пінтадо й солдат усміхалися; ані вирази їхніх облич, ані рухи не вказували на втому.

— Мабуть, справді краще запропонувати їм здатися, — сказав лейтенант.

— Звичайно, сеньйоре лейтенант, — кивнув головою сержант Роберто Дельгадо. — Я порадив вам це не через боягузтво, а з тактичних міркувань. Якщо вони захочуть утекти, то звідси ми відкриємо шквальний вогонь.

— А якщо ми попливемо туди, вони перестріляють нас на середині озера, — додав сержант. — Нас лише десятеро, а хто знає, скільки їх там і яка в них зброя?

Лейтенант озирнувся, жандарми і солдати виструнчилися, — хто тут служить найдовше? На їхніх обличчях був вираз настороженості, вуста скривилися, очі тривожно кліпали. Сержант Роберто Дельгадо вказав на низенького мідношкірого солдата, і той ступив крок наперед, — солдат Інохоса, сеньйоре лейтенант. Дуже добре, нехай він очолить солдатів з гарнізону Борха, перепливе на той берег озера й займе позицію навпроти острова, сержанте. Я залишуся тут з жандармами, вони пильнуватимуть за горловиною протоки. І сержант Роберто Дельгадо: а в такому разі навіщо тут я, сеньйоре лейтенант? Офіцер зняв кашкет, — навіщо? — пригладив волосся, — зараз тобі скажу, — і коли одяг кашкет, пасмо волосся зникло з чола. Ви з сержантом попливете, щоб запропонувати їм здатися. Нехай кинуть зброю й стануть над урвищем, поклавши руки на голову. Вас перевезе Пінтадо. Сержанти мовчки дивились один на одного. Солдати і жандарми, збившись в один гурт, шепотілися, в їхніх очах вже не було страху, лише полегшення й глузливі іскорки. Солдати на чолі з Інохосою сіли в човен, який захитався і глибше занурився в воду. Лоцман підняв весло, знову почувся тихий плюскіт, затремтіли гілки, і пілотки зникли поміж заростей і ліан. Лейтенант уважно подивився на сорочки жандармів, — нехай