Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

З північного боку над лужком нависала скеля з виступом, немовби створеним спеціально для того, щоб ми заховалися під ним від негоди.

Не встигли ми злізти з коней і розміститися під кам'яним дахом, як важке олов'яне небо насунулося на нас, ніби збиралося ось-ось упасти. Здавалося, до хмар можна дістати рукою. Вони клубочилися й надималися великими темно-сивими парусами, шугаючи довгими зелено-блакитними язиками небесного вогню. Блискавки то сягали землі, то миготіли в пошматованій безодні небозводу. Весь час грізно гуркотів грім.

— Суха буря найлютіша, — крикнув Чижов. Та я ледве його зрозумів.

— А коли ж почнеться дощ? — гукнув я до нього.

— Не знаю, але краще б його зовсім не було, бо попливе все на світі.

На жаль, небо не зважило на його побажання. Важкі хмари прорвались, і на тайгу линула вода. Сказати, що це був дощ — замало, бо вода лилася як з відра. За кілька хвилин зі скель помчали потоки, маленькі річечки грізно завирували. На щастя, злива тривала недовго, вітер швидко розмів чорну облогу хмар, і крізь сиву завісу неба знову блиснуло сонце.

Навколо повеселішало. Першими з укриття вибігли наші собаки. З-під каміння й нір повилазили ховрахи, бурундуки, чорноголові сибірські бабаки та інша дрібна звірина. Вода позаливала їх житла, і хоч-не-хоч їм довелося вилазити.

Під виступом скелі, де земля була сухою, ми вирішили отаборитись. Увечері я спитав Єменки, чи скоро ми прибудемо на місце. Він знизав плечима: адже саме тут і починаються соболині місця. От тільки чи пощастить нам тепер, під осінь, побачити соболя, а тим більше піймати його в капкан!

— Для чого ж тоді ми веземо такі снасті? — спитав я.

— Повірте, не знаю. Це снасті Олега Андрійовича, але піймається чи не піймається щось у них — це знає певно лише він. Та поки що ці капкани й непотрібні, адже тут тільки починається соболиний край. Підождемо, поки доїдемо до Червоної гори.

Олег промовчав, але Шульгін не стримався й запитав, чи геолог коли-небудь щось піймав своїми капканами.

— Вони зроблені за рекомендацією зоологічного інституту і випробувані одним моїм товаришем на Шантарських островах.

Більше Олег не сказав нам нічого, і мені здалося, що взагалі хлопець неохоче розмовляє про соболів. І знов у мене виникло підозріння, що Олег щось замовчує. Шульгін тільки рукою махнув і, побажавши нам на добраніч, пішов до своєї палатки.

Вранці Чижов повідомив, що Шульгін ще вдосвіта поїхав нібито оглянути навколишні молоді зарості сосен і смерек, які нібито тут особливо гарні й варті того, щоб занести їх до колекції. Сказав, щоб його не чекали, він, мовляв, розшукає нас, бо домовився з Старобором, що той позначатиме дорогу за караваном.

Сонце вже пригрівало в ущелині, і над мокрими від роси й туману палатками піднімалася пара. Я помітив у видолинку чотирьом маралів. Олені спокійно собі паслися, хоч поблизу горіло наше вогнище, чулися голоси і дзеленчали дзвоники, які ми на ніч прив'язували коням.

Раптом увагу всього табору привернула якась бура тінь, що несподівано з'явилася між деревами. Ведмідь! За хвилину з іншого боку показався ще один клишоногий. А за якихось п'ятдесят кроків од ведмедів паслися олені. Тільки після того, як ведмеді опинилися за п'ятнадцять-двадцять кроків, олені неспокійно підвели голови й повагом одійшли далі. Це була справді чарівна картина. Ведмеді ще довгенько тинялися по улоговині, зовсім не звертаючи уваги на наш табір, хоч ми досить голосно розмовляли, стримуючи собак, які весь час гарчали.

Незабаром ми почали лаштуватися в дорогу, збирали речі, складали палатки, і тільки ця метушня примусила ведмедів покинути облюбоване місце.

Тим часом на небосхилі з'явилися якісь дивні хмари, схожі на пишні султани. За словами Чижова і Єменки, такі хмари означають різку зміну погоди. А це для нас було дуже небажано.

Караван посувається далі понад річкою. Ущелина несподівано ширшає, і перед нами відкривається овальна, схожа на арену, долина, серед буйної рослинності місцями видніються лисини, а на них — безліч звіриних стежок.

— Ми вже біля Тухлої води, — пояснює Єменка. — Це чудовий курорт для четвероногих жителів тайги.

І справді, в цій місцевості били численні джерела мінеральних вод. Сюди, за словами сибірських мисливців, звідусюди приходять на «лікування» олені, ведмеді, лосі та інші звірі. Безліч слідів утворюють на м'якому грунті дивовижні орнаменти. Сотні копит оленів і лосів відбилися на стежках поряд з характерними слідами ведмедів. Приглянувшись уважніше, Єменка показує на стежці відбитки соболиних лапок. Отже, й соболі ходять сюди купатися чи, може, пити цілющу воду?

Ми й собі покуштували води з джерела, але вона дуже погано пахла і не сподобалася нам. Напевне, така водичка до смаку лише четвероногим пацієнтам.

Ідемо далі. Земля тут ніби вкрита справжнім оксамитовим килимом, всюди високий мох, усіяний курячою сліпотою і — як це не дивно — фіалками. Долина поступово переходить у косогір, порослий густою травою, з якої людини й не видно. Тут лише деякі рослини виділяються зеленими плодами й квітами, а все інше навколо — барвиста мішанина. Сибірський борщівник підносить на товстих стеблинах свої білі зонтики з тарілку завбільшки. Сині й фіолетові квіти сокирок звисають метровими гронами, а поруч — такий же завбільшки аконіт, або вовчий корінь.

Чижов і Єменка обережно йдуть попереду. Час від часу вони натрапляють на ведмежу чи оленячу стежку, і тоді караван рухається швидше. Ідемо мовчки, усі, напевне, трохи пригнічені в цих джунглях гігантських трав.

Раптом пролунав крик. Чижов, як виявилось, потрапив у халепу: його кінь загруз у багні, з якого витікав теплий ручай, і впав. Вершник встиг зіскочити, але теж упав головою в тепле, булькаюче багно і мало не задихнувся.

Ми всі почали рятувати Петра Андрійовича і з веселими вигуками таки витягли його.

Гірше було з конем. Він качався в гарячій багнюці й іржав з переляку. — Нарубавши гілля з дерев, ми підмостили його коневі, гукнули, тягнучи його за поводи, і недосвідчена тварина таки вилізла