Річард Докінз - Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз

в самців та статеві преференції такого розвитку в самиць, таким чином, мають відбуватися разом, а оскільки цей процес не контролюється жорстким контрвідбором, відбуватимуться з дедалі більшою швидкістю. За повної відсутності такого контролю легко побачити, що швидкість розвитку буде пропорційна розвитку вже досягнутому, який, відповідно, з часом збільшуватиметься по експоненті чи в геометричній прогресії.

Для Фішера це типово: речі, які, як йому здається, «легко побачити», інші вчені не могли до кінця зрозуміти ще півстоліття. Він геть не переймався тим, аби пояснити своє твердження, що еволюція статево привабливого плюмажу може відбуватися з дедалі більшою швидкістю, по експоненті, вибухово. Решті наукового світу знадобилося десь із 50 років, аби вловити й нарешті відтворити в повному вигляді той математичний аргумент, який, мабуть, використовував Фішер (на папері чи у своїй голові), аби довести цю думку самому собі. Я збираюся спробувати пояснити суто нематематичною прозою ці математичні ідеї, які в їхній сучасній формі здебільшого розробив молодий американський математичний біолог Расселл Ланде. Хоча я й не налаштований так песимістично, як сам Фішер, який у передмові до своєї книжки 1930 року сказав: «Жодні мої зусилля не допомогли зробити цю книжку легкою для читання», — однак, говорячи словами одного люб’язного рецензента моєї власної першої книжки, «читач попереджений, що розум треба взути у кросівки для бігу». Мені самому розуміння цих складних ідей далося геть не просто. Тут, попри його протести, я маю подякувати своєму колезі й колишньому студентові Алану Ґрафену, власні «крилаті сандалі розуму» якого знамениті по-своєму, але який має дедалі рідкіснішу здатність знімати їх і знаходити правильний спосіб пояснити складні моменти іншим. Без його настанов я просто не зміг би написати основну частину цього розділу, і саме тому я не бажаю обмежувати свою вдячність лише словами в передмові.

Перш ніж ми перейдемо до цих складних моментів, я мушу повернутися трохи назад і розповісти дещо про походження самої ідеї статевого відбору. Як і багато іншого в цій царині, вона пішла від Чарльза Дарвіна. Хоча Дарвін і зосередив основну увагу на виживанні та боротьбі за існування, він усвідомлював, що існування та виживання є лише засобами досягнення кінцевої мети. А цією кінцевою метою є розмноження. Фазан може дожити до поважного віку, але якщо він не розмножиться, то не передасть свої біологічні ознаки далі. Відбір сприятиме набуттю якостей, що роблять тварину успішною в розмноженні, і виживання є лише частиною битви за розмноження. В інших частинах цієї битви успіх приходить до тих, хто є найпривабливішим для протилежної статі. Дарвін бачив, що якщо самець фазана, павича чи райського птаха набуває статевої привабливості, навіть за рахунок власного життя, то все ще може перед смертю передати свої статево привабливі якості завдяки дуже успішному розмноженню. Він усвідомлював, що хвіст павича має бути перешкодою для його власника, коли йдеться про виживання, і припустив, що це більш ніж переважується підвищенням статевої привабливості, яку той дає самцеві. З його любов’ю до аналогії з одомашненням Дарвін порівняв паву з людиною-селекціонером, яка спрямовує хід еволюції домашніх тварин згідно зі своїми естетичними примхами. Ми ж могли би порівняти її з особою, що відбирає комп’ютерних біоморфів, виходячи з їхньої естетичної привабливості.

Дарвін просто приймав примхи самиць як належне. Їхнє існування було аксіомою його теорії статевого відбору, апріорним припущенням, а не чимось, що потребує окремого пояснення. Почасти з цієї причини його теорія статевого відбору мала погану славу, аж поки 1930 року її не врятував Фішер. На жаль, багато біологів так само ігнорували або неправильно розуміли Фішера. Заперечення, висунуте Джуліаном Гакслі та іншими, полягало в тому, що примхи самиць не є вагомою основою для по-справжньому наукової теорії. Але Фішер врятував теорію статевого відбору, розглядаючи преференції самиць як законний об’єкт природного відбору, не менш повноправний, ніж хвости самців. Преференції самиць є проявом їхньої нервової системи. А нервова система самиць розвивається під впливом їхніх генів, через що на її властивості ймовірно впливає відбір, що відбувався впродовж минулих поколінь. Тоді як інші вважали, що окраси самців еволюціонували під впливом статичних преференцій самиць, на думку Фішера, преференції самиць динамічно еволюціонували синхронно з прикрасами самців. Можливо, ви вже починаєте здогадуватись, як це буде пов’язано з ідеєю вибухового позитивного зворотного зв’язку.

Під час розгляду складних теоретичних ідей часто буває корисно тримати в голові якийсь конкретний приклад з реального світу. Особисто я скористаюся прикладом хвоста африканського птаха — довгохвостого оксамитового ткача. Згодилась би будь-яка прикраса, що з’явилася внаслідок роботи статевого відбору, але мені захотілося внести невеличкі зміни й відійти від постійно згадуваного (коли говорять про статевий відбір) павича. Самець довгохвостого оксамитового ткача — невеликий чорний птах із помаранчевими плямами на плечах, розміром приблизно з англійського горобця, за винятком того, що довжина основного хвостового оперення в шлюбний період може сягати у нього 45 см. Його часто можна побачити під час виконання ефектного показового польоту над пасовищами Африки, коли він виконує фігури вищого пілотажу, немов літак із причепленим до нього довгим рекламним транспарантом. Не дивно, що вологу погоду він зазвичай перечікує на землі. Навіть сухий хвіст такої довжини тягати за собою скрізь, мабуть, важкувато. Нас же цікавить пояснення виникнення довгого хвоста, яке ми уявляємо собі як вибуховий еволюційний процес. Тому нашою відправною точкою буде якийсь предковий птах іще без такого довгого хвоста. Уявімо, що хвіст цього предкового птаха був завдовжки всього приблизно 3 дюйми — десь так ушестеро коротшим за хвіст сучасного самця в шлюбний період. Еволюційною зміною, яку ми намагаємося пояснити, є якраз шестикратне збільшення довжини хвоста.

Очевидним фактом є те, що під час вимірювання майже будь-чого у тварин більшість представників виду демонструють результати, доволі близькі до середнього значення, проте одні особини є трохи більшими, тоді як інші — трохи меншими. Можна бути впевненими, що у предкового оксамитового ткача існував цілий діапазон значень довжини хвостів, одні з яких були довшими, а інші коротшими за середні 3 дюйми. Легко припустити, що довжина хвостів регулювалася великою кількістю генів, ефект кожного з яких був незначним, але підсумовувався з іншими разом із впливами особливостей харчування та інших умов навколишнього середовища, складаючись у фактичну довжину хвоста особини. Великі кількості генів, ефекти яких підсумовуються, називаються полігенами. Великі кількості полігенів впливають на більшість наших із вами вимірів, наприклад на зріст і вагу. Математичною моделлю статевого відбору, якої я дотримуюся найбільш близько, є модель полігенів Рассела Ланде.

Тепер ми мусимо звернути увагу на самиць, а також на те, як вони обирають статевих партнерів. Припущення, що саме самиці обирають собі партнерів, а не навпаки, може здатися доволі сексистським. Тим не менш є вагомі теоретичні причини очікувати саме цього (див. «Егоїстичний ген»), і, власне кажучи, на практиці це також є нормою. Сучасні самці довгохвостого оксамитового ткача зазвичай збирають навколо себе гареми, десь із півдюжини самиць. Це означає, що в популяції існує надлишок самців, що не розмножуються. Це, у свою чергу, означає, що самиці не мають проблем із пошуком партнерів і можуть собі дозволити «перебирати харчами». Самець може неабияк виграти від своєї привабливості для самиць. Самиця ж