Марина та Сергій Дяченко - Варан

страв, причім, наскільки Варан міг бачити, найвишуканіше їство сусідило з численною селянською їдою. Його мосць усміхався; Варан, зображуючи здивування й радість, усівся в запропоноване йому крісло.

Підставка, звісно, знав про ту давню пожежу. Ось що значили його слова: «Із магом можеш не зустрічатись»…

Його мосць знову плеснув у долоні, і вухатий глек із вином злетів над столом, нахилився, наповнюючи кубки.

Усі вимагають фокусів, колись сказав Подорожник. Неначе маг – це жонглер на ярмарку…

Варан підняв кубок. На секунду засумнівався – чи пити? У домі Лісового намісника він не пив нічого, крім привезеної з собою води…

Він затамував дихання й відпив. Зрозумів, що отрути нема, і відчув щось на кшталт розчарування. Спомини про декілька годин, пережитих у піддонні, метнулись, як агонізуюча жабка. Завмерли, придушені вольовим зусиллям. Варан усміхався, дивлячись у широко поставлені блакитні очі його мосці, усміхався й кивав.

А маг розглагольствував, розмахуючи руками, пускаючи фіолетові блискавки до стелі. Світильники над головою спалахували то голубуватим, то жовтим. За натурою своєю селянин, його мосць щиро радів рідкісній нагоді – подарувати себе ще одній, цілком новій людині. Поділитися сокровенним. Пожалітися на нудьгу. Розважити з допомогою магічного мистецтва. Похвалитися. Похизуватися. Розпитати про новини.

Він був здоровезною дитиною, що бавиться блискавками. Він був ледь не на голову вищим за Варана й набагато ширшим у плечах. Від звуку його голосу підстрибував посуд на столі. Варан розумів, як нелегко йому, на роки й роки закинутому на Кругле Ікло, гамувати в собі жагу подобатись. Потребу бути в центрі уваги. Притягувати захоплені очі.

– …Двір?! Це називається княжим двором? Ні, тут є дві-три милі пані… і годі! Ні, пане посланнику, якби не сезони – я вмер би з нудьги. А в сезон тут бувають такі цікаві люди, такі блискучі дами… І вони цінують магічну майстерність, о так, вони цінують!

І його мосць улаштовував черговий парад літаючих предметів.

Син бакалійника, думав Варан, киваючи в такт мови, що линула з мага. Такий здивований своїм магічним обдаруванням, що й тепер, у вельми солідному віці, не може награтись. Найпривабливіший, мабуть, з усіх чаклунів, яких я бачив… Крім Подорожника, звичайно ж.

– …Могутність магії! Недооцінюють, так-так. А як же багато сидить склавши руки, задовольняючись тільки тим, що можуть щось! Ні, той може, хто робить, – так я міркую. Я зцілюю… поки що тільки прищі й бородавки, але ж річ у практиці! Дайте мені час, кажу я їм, і з допомогою магії можна буде опрісняти воду, піднімати продукти з піддоння, не вдаючись до використання цих їхніх жахливих «гвинтів»… Воскрешати мертвих, ось куди я націляюсь! Дайте мені час, кажу я цим невігласам, і все буде!

– Давно ви тут? – спитав Варан.

Маг затнувся. Подивився на Варана уважно, немовби той поставив запитання чужою мовою.

– Декілька років? – припустив Варан.

– Двадцять три роки, – сказав маг, неначе самому собі не вірячи.

Глек, що кружляв по кімнаті, упав на килим і розбився, виплеснувши червону калюжу.

– Ну, – швидко промовив Варан, мов намагаючись загладити помилку, – у масштабах життя держави… зовсім небагато.

– Пане Варане, – широко розставлені очі його мосці дивились печально й розгублено, – чи вам доводилось коли-небудь почувати… що час ллється на вас, як густе скло? Потік розплавленого скла… Ви знаєте – знаєте! – що минуло кілька днів… Аж раптом – минули роки… роки. Вам доводилось?…

– Сьогодні, – сказав Варан.

Обидва замовкли.

Сонце давно сіло. Фіранки розійшлись, відкриваючи небо з зірками, що повільно розгоряються.

– Сьогодні, – повторив Варан, дивлячись крізь вікно на жовтувату мерехтливу крапку, – я побачив час – навіч… І я ще дещо побачив. Те, що неможливо виправити.

Маг подивився на свої розчепірені пальці. Черепки глека потягнулись один до одного, злиплись. Калюжа втягнулася, тихо гикнувши, назад у посудину через горлечко.

– Неможливо, – тихо потвердив його мосць. – Я б теж хотів повернути час назад… повернути… дещо.

– Розумію.

Маг декілька секунд сидів, опустивши плечі, і дивно було бачити його мовчазним й пригніченим. Потім він зітхнув, мов прокидаючись, плечі знову розправились, на лице повернулась усмішка:

– А… навіщо ви приїхали до мене, пане посланнику?

– По архів, – чесно сказав Варан. – Я думав, тут щось лишилось… від вашого попередника. Я не знав про пожежу.

– А-а, – маг кокетливо помахав рукою тарелі, що пролетіла повз нього, і підсмажений риб’ячий хвостик сам скочив до нього в тарілку. – Ви знаєте, місцеві пишуть на мушлях… а мушлі, можливо, не горять?

– Ні, – сказав Варан. – Той, хто мешкав тут до вас, зберігав усі записи на папері. Він був нетутешній і прожив тут зовсім небагато.

Маг делікатно похрускував риб’ячими кісточками. Мовчав.

– Скажіть, – почав Варан. – Коли ви тільки прибули сюди… попелище й таке інше…

– Жахливо, – потвердив маг із набитим ротом.

– Коли ви вперше ввійшли сюди… чим тут пахло?

Маг похлинувся. Болісно хмикнувши, витягнув риб’ячу кістку, застряглу в м’якоті між зубами. Поглянув на Варана докірливо:

– Тут пахло гаром, пане посланнику. От і все, що я можу вам сказати.

* * *

За статутом залогової служби сигнальні вогні на острові належалося запалювати одразу ж по заході сонця. Одначе згустилась темрява, Кругле Ікло перестало існувати для очей, а запалювати вогні ніхто й не думав; нарешті лінива іскра виповзла з караульного приміщення і, неквапливо погойдуючись, посунула до берега.

Варан стояв на круглому балконі – поруччя полагоджено, очевидно, після пожежі, і тепер на нього можна було певно спертися. До ночі вітер улігся, але однаково холодало. Варан кутався в дорожній плащ, ще вогкий після відвідання піддоння. Мигтіли зірки.

Ніла померла, казав собі Варан. І прислухався до того, що відбувається в ньому у відповідь на ці слова.

Нічого не відбувалося. Неначе все, що могло у Варані кохати й жаліти, в один мент оніміло, урвалося. Колись він полюбляв розважати себе думкою про те, що ось вона забула його, вийшла заміж і живе щасливо й спокійно, у неї діти. Потім думав: у неї вже онуки… Ці думки завдавали йому болю, але він знову й знову повертався до них. Немов цей біль його виправдував, спокутував усе, що сталося в той день, коли він відштовхнувся від пристані веслом. А Ніла, розпалена, зла, кричала: то й забирайся! Кидаєш мене – то й кидай, я не помру, знайду іншого. А він навіть не намагався переконати її всоте, що не кидає, а кличе з собою. Він пропонував їй човен – один на двох, але їй не потрібен був човен. Вона мріяла вийти заміж і жити з твердою