Марина та Сергій Дяченко - Варан

– Розповідайте, – сказав Варан, усідаючись нарешті до кам’яного, вкритого росою столу.

Ніхто не посмів упиратись. Ніхто не здумав просити, щоб він розповів перший; батько взявся звітувати – докладно, навіть педантично, як перед начальством.

Жили вони непогано. Дівок видали заміж, розширилися, прикупили поля. Репс родить, слава Імператору, сезони гойні, робітних рук тепер багато. Громада здобулась на три гвинтові пружини. З підмайстрами біда: за останніх п’ять років розбилось троє. Усе тому, що хлоп’яки і не встигають навчитися. Чи, може, на невдачу закляв хто. Варанів батько сам поки що піднімається – але старий уже, спина болить, пальці погано гнуться, на собі мішки тягати важко. Лільчин і Тосьчин чоловіки за гвинтових не хочуть – та й жінки не пускають, виють, бояться. А теперішній підмайстер, Кормоха, хороший хлопець, але випиває. Сміливий і завзятий, гвинт таких любить, але от хиба ця… За всім же не додивишся. Напідпитку стане підніматись або ж спускатись – усе, доведеться від каміння відшкрібати, як тих трьох, а шкода…

Батько, захопившись, говорив про пружини, про майстрів із Маленької, які беруть за послуги забагато й ніколи не здають роботу вчасно, про те, що і з ким Кормоха п’є… Діти сопіли, роздивляючись Варана, молодші вже знудились. Мати мовчки дивилась, і йому дивно було бачити цей погляд в очах незнайомої старої.

У двері постукали. Варан підвівся – хуткіше, ніж годилось. Жестом зупинив Тоську, що кинулась була відчиняти. Секунду повагався. Відчинив.

На порозі стояв худорлявий парубок у насунутому на очі каптурі, дивився, пустотливо всміхаючись, ізнизу вгору:

– Кормоха я… Підмайстер… От, прийшов…

За декілька кроків від ґанку товпились цікаві. Забачивши Варана, пожвавились, у повітря скинулося шість чи сім указівних пальців…

– Заходь, – сказав Варан.

Сопучи від захвату, парубок сунувся в хату – у хмарі пари. Варан скинув очима на обличчя витріщак під ситушачими каптурами. Її тут не було; і, власне, з чого він узяв, що вона мала бути тут?

Він повернувся. Із приходом Кормохи в будинку стало ще тісніше. Глядачі й досі сиділи вздовж стін, їхні захоплені погляди чомусь заважали Варану, не давали зосередитися.

– Вечеряти будемо? – спитав він уривисто.

Завмерла, як на картині, сімейна сцена розбилася, заворушилась, ожила. Жінки взялися накривати на стіл. Діти носилися з кутка в куток, не в змозі стримати збудження. Коротко прикрикнув батько; Лілька й Тоська за дві хвилини випровадили за поріг усю малечу, крім найстаршої дівчини. Та й досі сиділа в кутку, дивлячись на Варана зі стриманим страхом.

Варан підізвав Кормоху. Подивився йому в очі довгим пронизливим поглядом, позиченим із арсеналу Його Незрушності Імператорського Стовпа. Пустотливий усміх, що робив Кормоху надзвичайно привабливим, як на селищних дівчат, сповз із підмайстра, мов панчоха.

– Ще раз хильнеш, – сказав Варан ледь чутно, – ще раз скуштуєш, виродку… Нехай я тільки дізнаюсь… Краще й не пробуй, присягаюсь Імператором.

Кормоха став білим, як хмарка, осяяна місяцем. Варан полишив його й підійшов до батька.

– Скажи, – спитав недбало, усідаючись поруч на лавку. – Вона… ти ж пам’ятаєш? Ніла… вона ще на Круглому Іклі, чи…

Батько дивився не розуміючи.

– Ніла, – повторив Варан, зневажаючи себе за раптову слабкість у голосі. – У неї вже внуки, напевно, – він нервово всміхнувся. – Де вона живе?

Батько змигнув, немов усе розуміючи, про кого йдеться. Потім нараз опустив очі. Варан повернув голову – поряд стояла мати.

– Мамо?

– Варасю, – мати вперше за весь цей день назвала його домашнім дитячим ім’ям. – Ніла не живе… Тобто… Вона тебе як провела, і трьох днів не прожила… Померла, і не знати від чого… А ти не знав…

Крилама йшла над хмарами, і за кожним помахом крил клубки пари під нею міняли обриси. Крила злітали, неначе у вітальному жесті, і після секундної паузи спускались із щипким свистячим звуком. Варан сидів у сідлі, відкинувшись, дозволяючи вітру сушити залите дощем волосся, одежу й вид.

Щойно він одлетів із піддоння, щоб ніколи не вертатись. Він кружляв і кружляв над дахом нижнього світу, дивлячись, як тінь крилами в небі пірнає й виринає в сірій ваті хмар. Кружляв, поки сонце не скотилося з пругу.

Потім повернув до острова.

На верхівці вежі й досі був злітний майданчик для птахів. Повагавшись якусь мить, Варан вирішив, що коли його мосць уже знає про візит посланника, то спеціального запрошення діставати не треба. Підставка сказав: «Із тамтешнім магом можеш не зустрічатись», у цих словах гучала зневага, але не було заборони. А Варан мав потребу побувати ще раз у тій самій кімнаті – у круглій оселі Подорожника, де колись юний піддонець копіював на мушлю свою першу карту…

Та хай їй грець.

Крилама важко ляпнула об камінь перетинчастими лапами: отак, можна вважати, постукались у двері…

Варан зліз із сідла й припнув уздечку до мотузяної драбинки – знак криламі, що можна повертатись на птахівню. Птах піднявся, ледве на змітаючи Варана крилами; прикривши очі від вітру, він із хвилину дивився їй услід.

– Гей, пане посланнику! Чого стоїте? У мене все готово давно, з ранку на вас чекаю, шановний, ви ж давайте, спускайтеся…

Люк, що вів на дах, був розчинений навстіж. Його мосць стояв, висунувшись по пояс, на собі мав білу сорочку з розстібнутим коміром, на товстій шиї бовтався золотий ланцюг завтовшки з палець.

– Спускайтесь, пане посланнику, а то тут сидиш із цими провінціалами, нудота, сил нема, та ще й міжсезоння… Ласкаво просимо!

І веселий, гучноголосий, величезний, наче шафа, Імператорський маг утягнувся вниз, усім своїм виглядом запрошуючи Варана іти за собою.

Ледве ступивши на сходи, Варан відчув щось недобре. Спустився; озирнувся, як сліпий. У колишній кімнаті Подорожника не лишилося й сліду дерев’яних панелей, підлоги, стелі. Мармурові стіни завішено гобеленами. У килимі, що лежав на підлозі, були дірки, протерті ніжками кованих крісел. Зі стелі звисали кришталеві світильники на залізних ланцюгах.

– Розкішно, правда? – спитав маг, чомусь утішений розгубленістю гостя. – І завважте – у такій глушині… Справляє враження, правда?

– Ви, мабуть, усе перелицювали, – пробурмотів Варан. – Довелось міняти все начисто… так?

Його мосць добродушно махнув рукою:

– А що було робити? Адже вежа після пожежі… Уже не знаю, що і як із моїм попередником, але все тут згоріло дотла. Каміння прокоптіле – от що мені дісталось. Довелося постаратись… Ковані штучки місцеві, з Маленької возять, може, чували? А гобелени з Осиного Носа, імператорськими грішми сплачено, ось так. Прошу вас, пане посланнику!

Він плеснув у долоні. Посеред кімнати виник накритий стіл, що ломився від