Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

руки за спину і якусь хвилю мовчки споглядав мокре листя.

— Він спочатку її оглушив, потім зґвалтував, — сказав. — І вбив. Смерть настала десь о першій годині ночі.

— А ще виявили якісь сліди? — мене особливо вразила наруга над Дубовенко.

— Жодного, — Великошич повернувся й уважно глянув на мене. — Проте ми можемо хоч зараз його заарештувати.

— У чому ж справа?! — схопився на ноги. — Сьогодні Дубовенко, а завтра…

— А хто завтра, Арсене?

— Мошняк! — випалив я.

— Точно Мошняк?

— Не знаю, — стенув плечима. — Якесь передчуття.

— Вірне передчуття, — відійшов од вікна, і в кабінеті посвітлішало. — Ось ми і візьмемо його там.

— Чого ж чекати?

— У нас нема доказів, що саме він убив Дубовенко. Нема. А до Мошняк він обов'язково прийде зі своїм знаряддям убивства. Аби не припинився дощ, — слідчий міцно потер перенісся. — Я ніколи так не бажав дощу.

— І це він убив мого батька?

— Слідство покаже, — ухильно відповів Великошич. — Ти збирайся додому.

— Мене візьмете на затримання?

— Обов'язково, — недоречно сумно посміхнувся. — Мошняк від сьогодні ночуватиме в себе. Її вже попередили.

Як мені хотілося запитати його про Шмигла, про відвідини Балюка. Але стримався. Відчував, що нічого не скаже. Зате я знав, що, як тільки пуститься дощ, почнеться полювання на злочинця. Дощ для нього виявиться пасткою. Від однієї думки, що скоро побачу вбивцю, я ніби ціпенів.

Та, як на зло, випогоджувалось: здійнявся вітер і погнав сірі хмари, шматуючи їх. Подекуди в ополонках неба прозирала чиста блакить, де спалахувало сонце, посилаючи на землю світлі снопи проміння. Вмиті дерева свіжо зеленіли листям. Мокрий асфальт, розімлілий щоденною спекою, дихав вологим духом. З писком шугали ластівки. Хлоп'ята в калюжах пускали кораблики, з вереском бігали в одних трусах. Заки я дістався дому, край неба зовсім поголубів і над річкою звелась веселка.

А я прагнув дощу.

Матері не застав. Спершу вийняв аркуш з нотатками і до фактів дописав — «вбивство Дубовенко». До прізвища — «Шмигло» і поруч поставив великий знак питання. Аж після того поснідав. Нічого не йшло на думку. Одне крутилося в голові: хто Шмигло? Найпростіше подзвонити в паспортний стіл, і через кілька хвилин знатиму всі його анкетні дані. Я метнувся до телефону. Валентина Іванівна, паспортистка, пообіцяла швидко розшукати. І хоч збігло небагато часу, а видалось вічністю… Нарешті дзвінок. Тремтячою рукою записав: Шмигло, стрілочник вокзалу, 1921 року народження, мешкав на вулиці Кірова. Шмигло…

Я насилу перевів подих, так сперло мені в грудях од хвилювання. Взяв себе в руки.

Шмигло. Залізничник… Мені знову пригадалась касирка Ядвіга Марківна. Закортіло розшукати того Шмигла і поглянути на нього хоч здалеку, крадькома. Ось де я припустився помилки: вчасно не поцікавився знайомими касирки. Мене обсіла важка досада. Я не знаходив собі місця і ніяк не міг добрати, що саме вивело слідчого на нього. Адже в моїх словах, що на вокзалі із старих працівників одна касирка і вона нікого не впізнала на фотокартках, ні підозри, ні натяку на кого-небудь. Як же Великошич розшукав Шмигла?'

І тут мене осінило: на вулиці Кірова вбили Мошняка! Значить, слідчий обійшов усіх мешканців і хтось згадав якусь дрібницю, незначний штрих. А може, сам Шмигло своєю поведінкою, обставинами життя викликав недовіру? Мені хотілося гризти нігті. Але тепер залишалося одне: чекати дощу і непомітно глянути на Шмигла.

Розділ двадцять сьомий

Уже другий день стояла сонячна погода.

Я вибрав момент, коли Великошича не було в прокуратурі, і забіг у паспортний стіл. Довго дивився на маленьку фотокартку із Шмигла, на його здрібнені риси обличчя, щоб міцно запам'ятати. Зовні він виявився звичайним чоловіком: у піджаку, темній сорочці, застебнутій на всі ґудзики під саму шию, круглочолий, витрішкуватий від напруження перед об'єктивом, із зачесаним назад волоссям. Ніяких особливих прикмет. І все ж у мене тремтіли руки. Я дивився на вбивцю батька і двох військових, душогуба Дубовенко.

— Він часто після роботи підторговує на базарчику, — раптом сказала паспортистка, вже немолоді жінка в строгому синьому костюмі.

— Спасибі, Валентино Іванівно.

Її повідомлення значно полегшувало здійснення мого задуму.

Вдома, щоб швидше збіг час, взявся фарбувати всередині веранду. Незабаром початок учбового року, і мати все частіше пропадала в школі, райвно. Мабуть, учора сповістили Ніну й Шепету про смерть Дубовенко, і вже містом снувалися чутки, лиховісні, з неправдоподібними вигадками. Дійдуть вони і до Шмигла, до Олі й матері. В цьому випадку вона обов'язково запитає мене, щоб пересвідчитись.

Фарбувати стелю найнезручніше. Відганяв од себе нав'язливу картину, що бачив на полустанку, та не міг: увесь час ніби вчувалося голосіння і причитання Шепети, ридання Ніни. Чим їй зарадити в горі? А я ще гнівався, що розтрубила про нашу подорож у Вінницю. Яка вона тоді була задоволена і щаслива! Напевне, добре, що людина заздалегідь не знає своєї долі. Наперед визначена біда отруювала б життя.

Крізь шибки веранди побачив на вулиці матір з учнями. Вони зупинились коло хвіртки. Я зліз із стільця. Мати, із сльозами на очах, стишено та безпорадно запитала:

— Це правда?

Я кивнув відвертаючись.

— Коли?

— Учора.

— Ах, Арсене!.. — в материному голосі і відчай, і докір.

У душі вона звинувачувала мене за розслідування, яке спричинилося до загибелі Дубовенко. Я тежусвідомлював свою провину, що завчасно не передбачив, не застеріг. Що я? Великошич і той… Але хіба ми могли відразу натрапити на слід злочинця і викрити його, що вдало маскувався стільки років? На жаль, наші труднощі згарячу не беруться до уваги. І перед матір'ю поки що я не виправдаюсь.

Вона ввійшла до хати і через кілька хвилин вернулась на веранду з господарською сумкою та згортками, переодягнена в темно-сіре плаття, в чорній косинці.

— Ми