Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Ви тільки подивіться на цього «покійничка»! Спить у домовині, ховається від міліції, а наказує, мов той шах. Голос владний, погляд гострий, пронизуючий. Поводиться з Могильником, як зі своїм рабом.

Свічка погасла, в гробниці стало темно… мов у гробниці. Добре, що зі мною моя вірна подруга — чарівна шапочка, а то не знаю, як би я себе почував.

— У пакунку самса… — пробелькотів могильник.

— Бовдур, не міг знайти нічого іншого. Самса, самса, щодня самса! — гримнув Адил-баттал. Тоді почав їсти, плямкаючи, шморгаючи носом; інколи відсьорбував чай просто з термоса. Адил-нахаба за кожним ковтком, мабуть, то заплющував, то розплющував очі, в темному кутку, де він сидів, зблискували два зловісні вогники.

— Розповідай! — наказав він нарешті.

— Про що розказувати, мій благодійнику?

— Що відбувається у місті?

— Слава аллаху, все гаразд… Але Шарифа ще жива, — з жалем повідомив Могильник.

— Здохне… — запевнив Адил-баттал. — Я ударив її просто в серце. Та що там ще чувати?

— Ті самі ж розмови, благодійнику. Падають з ніг — вас шукають. Бог поможе, гадаю, не знайдуть. Вулиці запруджені цими… з червоними пов'язками. Хочуть навести лад.

— Дулі їм, а не ладу. Ну, а з тим нашим ділом як?

— Погано, мій благодійнику! Боюся вам навіть казати.

— Як погано?!

— Спочатку я поїхав до старшої вашої дружини.

— Ну, ну…

— Я сказав їй, що ви хворі і треба дати вам притулок, доки не одужаєте. Почувши цю звістку, ваша половина, мій благодійнику, ніби з глузду з'їхала — геть оніміла. Потім аллах повернув їй мову, і вона промовила слова, недостойні ваших вух. «Маючи мене за дружину, — сказала ця жінка, — він щороку брав нову жінку, і так тривало тридцять років. Зганьбив мене перед рідними і знайомими, перед усім білим світом. А тепер, коли провинився і ховається від властей, я йому знадобилася? Ні, хай іде до тих своїх любок, яких кохав і пестив…» Не гнівайтеся, мій благодійнику, таке взагалі жіноче поріддя. Адже саме через це й зарізав нещасний ваш раб свою дружину й доньку. Тисячу подяк аллахові, що ви тоді трапилися мені й врятували від неминучого розстрілу… Так, чорну невдячність виявила ваша половина, звеліла носа не потикати.

— О, відьма, невже так і сказала? — Мені здалося в пітьмі, що Адил-убивця схопився на ноги.

— Саме так, благодійнику.

— І ти не зарізав її, як барана?

— Ні, мій благодійнику, не зарізав. Адже я заприсягнувся, що ніколи не візьму ножа в руки.

— Ну, а що потім?

— Потім, мій благодійнику, так, як ви і наказали, знайшов вашу другу, наймолодшу половину. Особняк, який ви збудували для неї, вона здала державі. Там зараз міститься дитячий садок, де й працює ваша наймолодша половина вихователькою. Спершу, побачивши її серед діток, я отетерів, подумав, що всі ці сорок отроків — ваші. Потім, коли суть справи з'ясувалася, я звернувся до жінки так, як ви мене вчили: «Донечко, я приїхав до вас за п'ятсот верст, від вашого чоловіка. Він хворий. Чи приймете ви його, якщо приїде, чи дасте йому притулок?» Після цього ваша дружинонька — дуже запальна особа, виявляється, побігла до телефону викликати міліцію.

— Змія!

— Даруйте, мій благодійнику! — злякався Могильник Суфі.

— Не про тебе мовиться! Розповідай швидше! — заскреготів зубами Аббасов.

— Слава богу, умовив я її сяк-так. «Не слухайте нашіптувань шайтана, — сказав я. — Це він затьмарює ваш розум». Тоді вона почала лити сльози, — жінка, самі розумієте, — рвати на собі волосся, бити в груди. Я, мовляв, нещасна, безталанна… Молодість свою занапастила, зв'язавшись із старим, а що я могла вдіяти, була молода, у шістнадцять років прийшла офіціанткою у його їдальню — він і заморочив мені голову…

— Дурка!

— Даруйте…

— Що далі?

— Далі, мій благодійнику, перестала плакати і звеліла мені негайно щезнути. Бо, пригрозила, і вас передам до міліції.

— Грошей ти в неї не попросив?

— Попросив, мій благодійнику, аякже! Але невдячна дружинонька ваша заявила, що всі ваші брудні гроші здала в міліцію.

— Брехня!

Адил-хитрун не на жарт розгнівався, заметався по склепу, штурхаючи ногою і перекидаючи все, що попадалося на його шляху: домовини, термос; видно, садонув по животу й Могильника Суфі.

— Я, це я, благодійнику мій! — заголосив той, забиваючись у куток.

Адил Аббасов лютував у темряві ще хвилин десять, потім сів на краєчок домовини, відсапнув. Ще недавно, коли погасили свічку, я не бачив нічого. Тепер чи то очі звикли до пітьми, чи небажання схопити стусана, як Могильник, зробило мене зіркішим, але я вже бачив усе, що відбувалося в гробниці.

Адил-негідник деякий час мовчки дивився в куток, потім вилив у кухоль рештки чаю із розбитого термоса й жадібно випив.

— Дай цигарку.

— Я вживаю насвай[25], мій благодійнику.

— Насип. — Аббасов простягнув Могильнику долоню, потім поклав насвай під язик і прошепелявив:

— Не ображайся, Могильнику, я погарячкував.

— Чого мені ображатися, благодійнику мій, через якийсь один стусан, — хихикнув Суфі. — Стусани ваші я перенесу залюбки. Адже завдяки вам я живий, а то давно вже розстріляли б чи згнив у тюрмі.

— Один у мене вілний длуг залишився, і той могильник, — осміхнувся Адил-баттал.

— До самої смерті я ваш вірний пес. — Суфі теж поклав під язик пучку насваю. — Бог дашть, і на тому світі путу вашим лабом.

Потім вони разом виплюнули насвай, почовгали ногами, утерли