Владислав Валерійович Івченко - Химери Дикого поля

подумав, що це може бути провокація, що… Скривився. Гірше все одно вже не буде. Головне не говорити зайвого. Всівся, мацав пальцями стіну. Ось і отвір, скоріше невеличка тріщина.

– Ти тут? – спитав сусід.

– Тут.

– По вимові чую, що ти один з чужинців.

– Ти теж.

– Так, я теж. Мене звати Ілля.

– Як?

– Ілля.

Я згадав, що саме через якогось Іллю опинився тут. Він, не він?

– Як ти сюди потрапив? – спитав я.

– Мене найняли налагодити систему зв’язку. Між куренями і фортецями. Обіцяли добре заплатити, та мене цікавили не гроші.

– А що?

– Ну, я був трохи причарований цими хлопцями. Вони ж круті: міцні, впевнені, з оселедцями, шаблями, розмовляли староукраїнською мовою. А я цікавився холодною зброєю, брав участь в історичних реконструкціях, до того ж був членом кількох націоналістичних організацій. Ми переймалися, що в української ідеї дуже мало прикладів успішного втілення. А тут наші люди, причому не якісь там холуї, як зазвичай, а справжні воїни. Ну, я і поїхав, хотів подивитися, що тут.

– А як опинився у підвалі?

– Так, що вони не визнали мене за свого. Сказали, що я слуга і не більше. Але я не хотів бути слугою!

– І вони не вбили тебе за це? – здивувався я.

– Ні, бо я їм потрібний. Час від часу щось у системі ламається, треба ремонтувати. Окрім мене, нікому. То заперли мене сюди. Коли потрібно, везуть до іншого куреня. Я ремонтую.

Якби не біль, я б вже підхопився і бігав камерою, бо випадково натрапив на того самого хлопця, заради якого ми з Понамкою тут і опинилися. Ось цей Ілля Нетудихата з «Оклунків-зв’язку», якого ми мусили знайти. Тепер знаємо, де він! Але це мене зовсім не радувало. Я застогнав.

– А ти міцний, – сказав Ілля. – Я думав, вони тебе таки зламають.

– Я говорив правду!

– Ти говорив не те, що вони хотіли почути.

– Я не міг брехати на свого пана!

– Бачиш, який ти відданий.

– А куди вони поділися, мої кати? Вони були, потім я знепритомнів, а потім у камері вже не було нікого.

– Прибіг якийсь панич і наказав забиратися та не чіпати тебе. Тобі пощастило.

– Нічого собі, пощастило! Та я схожий на пересмажену котлету! – роздратувався я.

– Говори тихіше, а то нас почують! – нагадав Ілля.

– Добре, вибач, – схаменувся я.

– А як ти сюди потрапив? – поцікавився сусід.

Розповів правду, але не всю. Мовляв, літали подивитися на Райгород, коли поверталися, пілот загинув через напад якогось змія, я ледь посадив літак, наскочили паничі.

– І вас не забрали у рабство? – здивувався він.

– Моя панна виявилася паничем, – розповів Іллі про подвиги Понамки.

– Ніколи не чув про таке! – здивувався він. – Слухай, а що відбувалося нагорі? Я чув постріли, вогнепальна зброя, автомати, кулемети, здається, навіть гармата стріляла. Що це було?

– Припливли якісь бандити. Хотіли захопити Заставу.

– Для чого?

– Не знаю. Але збиралися саме захопити і тримати її. Такий у них був план. Та вони не чекали, що тут є сучасна зброя.

– А вона є? – здивувався Ілля.

– Є. Гвинтівки, автомати, кулемети, гранатомети. Багато набоїв.

– Нічого собі! Жодного разу не бачив!

– Паничі ховають сучасну зброю.

– Чорт! А я думав, що це міліція чи армія прийшли, сподівався, що звільнять! Мені вже набридло сидіти у темряві з ошийником!

Ілля говорив небезпечні речі, то я вирішив помовчати.

– А що ти будеш робити далі? – спитав він.

– Що скажуть.

– Не хочеш звідси вибратися?

– З підвалу?

– Ні, з цієї чортової Січі!

Знову нічого не відповів. Краще мовчати. Бо до мовчання важче причепитися, аніж до слів.

– Ти, дивлюся, обережний, – прошепотів Ілля.

– А отой зв’язок, що ти робив, він накриває всю Січ? – змінив я тему розмови.

– Так, усю. У кожному курені, фортеці чи башті є по радіоточці. Раз на годину чергові виходять в ефір, доповідають, чи все спокійно. Можуть виходити і терміново.

– Дивно, паничі так не люблять нічого нового, але сучасну зброю мають і зв’язок налагодили.

– Мабуть, це на випадок нападу ззовні. Щоб не бігти з шаблею на танк. А зі зв’язком і в повсякденному житті зручно. Раніше доводилося надсилати вершників, а навіть найкращий вершник перелетить Січ не швидше, аніж за добу, і то, якщо мінятиме коней. Зараз же можна миттєво дізнатися, що і де відбувається.

Ну так. Якби не зв’язок, той самий напад диких було б відбити значно важче. Поки б усі дізналися, що відбувається, поки зібрали сили…

– Слухай, а можна тебе попросити, – сказав Ілля.

– Про що?

– Якщо тобі вдасться звідси вибратися, сповісти хоча б моїх родичів. Я працював у компанії «Оклунків-зв’язок», вони знають адресу. Добре?

– Добре, хоч я не уявляю, куди можна податися з Січі.

– Кажуть, є шлях рікою, – ледь чутно прошепотів Ілля.

– Там чудовиська, – зітхнув я.

– Узяти з собою зброю.

– Ну, не знаю, – я подумав, що, окрім зброї, знадобиться ще і корабель. Де його узяти?

Ми ще балакали, потім принесли їжу. Знову сухий хліб і воду. Трохи поїв, потім знову сів біля тріщини. За розмовою не так боліли опіки. Вона відволікала. Наступні дні ми багато балакали з Ільком, який розповів мені про свій таємний план.

– Я ж не так просто сюди приїхав, наче турист. У мене було завдання! – шепотів він у щілину.

– Яке ще завдання? – злякався я.

– Ну, була ідея використати паничів для звільнення України!

– Це ще як? – не зрозумів я.

– Для повалення режиму! Просто зараз пасіонарна спроможність українців дуже слабка. Щоб процес визволення закрутився, потрібні були каталізатори, дріжджі, на яких би забродив рух опору. І чому цими дріжджами не могли стати паничі? Кілька сотень їх з сучасною зброєю могли б почати повстання, яке потім би розгорілося у велику визвольну війну за Україну!

– Дурня! Та в одному тільки Оклункові кілька сотень ментів, вони б пов’язали паничів, і все!

– Ні фіга! Режим видається міцним, бо звик давити неозброєний спротив! Всі ті менти сміливі, поки з кийками і в бронежилетах проти людей з голими руками. А як тільки менти побачать автомати, то одразу розбіжаться! Ніхто з них не буде вмирати за президента чи вертикаль!

– Кілька сотень бійців все одно мало для захоплення влади у багатомільйонній країні! – сумнівався я.

– Цілком достатньо. Головне діяти рішуче і швидко. В нас же був план. Загін паничів випливає з Січі, висаджується на пристані і потім робить марш-кидок до Оклункова, бере під контроль арсенали танкового полку та колишньої тилової бази. Там десятки тисяч одиниць стрілецької зброї, мільйони набоїв. Ми беремо владу в Оклункові, арештовуємо губернатора, мера