Владислав Валерійович Івченко - Химери Дикого поля

він прийшов, жеби згладити Січ, тоді для чого він рятував коругви наші у брані з дикими?

– Він нікого не рятував! Нас рятували наше менство і сила! – закричав Ярош.

– Я був там і я бачив се. Якби Набока не перевидав Непийпиву підпалити степ, не вєдаю, який бі фініс мали! Але вєдаю, що братів наших загинуло б венцей. А Набока потім валчив поруч з Непийпивом, звитяжив файно, вабоїв багатьох диких. Чи може ворог Січі так валчити за Січ? Звонплю я, не вєдаю. Потім Застава. Набока міг легко згонзити альбо добити Непийпива, жеби дійсно не залишити послухів. Але не згонзив, а рятував Непийпиво. Ніхто ж не звонпить у браті Непийпиві?

Зубатий подивився на паничів, ті дружньо закрутили головами. У Непийпиві ніхто не сумнівався.

– Ти щось залецаєш? – спитав Манжела.

– Тако залецаю. Треба зачекати. Коли брат Непийпиво живиться, то ми від нього вєдати будемо, яко тут все було, і тоді вже ферувати почнемо, як бути. Коли ж помре наш брат, тоді нехай шабля ферує, хто правий: чи брат Набока, чи брат Ярош. Шабля ніколи не гулить, бо шаблею водить Ісус Кривавий, Господь наш! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава! – крикнули паничі і по-своєму перехрестилися.

– Рацію кажеш, брате Зубатий, – закивав Манжела. – Що скажете, браття?

Він несподівано вихопив шаблю. Інші паничі теж. Окрім Яроша та Понамки. Потім шаблі повернулися у піхви.

– Чи є хтось проти? – спитав Манжела.

Жодної шаблі.

– То нехай буде так. Ми почекаємо у сподіванні, що брат Непийпиво живиться. Нехай ті раби, що рятували його, прислужують йому. У цей час брат Набока буде в самотній вежі у курені Соломахи, а брат Ярош в самотній вежі куреня Деркача. Коли брат Непийпиво зможе говорити, тоді і буде суд. А як не живиться брат Непийпиво, то нехай буде шабельний суд.

Двоє джур, що були неподалік, підбігли до мене.

– А що справовати зі слугами у фортеці? – спитав хтось з паничів.

– А що справують зі слугами, які насмілилися живитися, коли пани їх загинули? – запитав Манжела. – Вабоїти! Всіх! Лише слугу брата Набоки залиште до суду.

Мене потягли до фортеці. Коли ми зайшли до Застави, джури вже дорізали останніх слуг. Кров з розпанаханих горлянок збиралася у калюжі, текла потічками. Жоден з приречених слуг навіть не спробував чинити опір чи хоча б втекти. Тим більше, жоден з інших слуг навіть не спробував допомогти товаришам. Слуги стояли осторонь і перелякано дивилися на різанину. Коли вона закінчиться, слуги приберуть трупи, вимиють кров і будуть радіти, що прирізали не їх. Ми проходили поруч, коли я помітив Сашка. Можливо, мені здалося, але в його очах були не страх чи відчай, а відраза. До цієї клятої Січі.

Загриміли замки, відчинилися двері, мене повели кудись у темряву, яку розрізали два смолоскипи стражників. Ось підвели до дверей, відчинили і штовхнули мене досередини. Двері зачинилися, ще було чутно кроки, а потім тиша. Я прислухався до себе. Наче не відчував чийогось погляду, але про всяк випадок спитав:

– Є тут хто?

Тиша. Нікого. Я витягнув руки, намацав стіну, почав потроху вивчати свою камеру у повній темряві. Камера була маленька, десь півтори метри завширшки і два завдовжки. Під однією зі стін намацав дошки, прибиті до дерев’яних колод. Здається, це було ліжко, скоріше нари. У кутку біля дверей намацав невеличкий глечик, від якого смерділо. Це був мій горщик. Стіни були складені з великих брил каменю, розхитати їх було неможливо. Але я спробував, обмацав усі стіни і підлогу, і стелю. Проте усюди було холодне та слизьке незворушне каміння. Я ще помацав двері, але вони були з товстих дошок, оббитих залізом. Я ліг на нари, скрутився і спробував заснути. Це вдалося, спав, аж поки не гримнули замки на дверях. Відкрилися не самі двері, а невелике віконце посередині.

– Імай! – гримнув хтось. Через віконце пробивалося кой-яке світло, бо у коридорі миготів смолоскип. Я простягнув руки, узяв шматок черствого хліба і миску води. – Давай гімна!

– Порожній, – відповів я.

Віконце зачинилося, залишивши мене у темряві. Почав жувати хліб. Він був твердий. Розмочив у воді, жував. Несмачний, здається, кукурудзяний, майже без солі. Трохи пожував і покинув, випив води та ліг. Заснути не міг.

Не знаю, скільки минуло часу, мабуть, багато, бо в мене вже боки боліли від лежання на голих дошках, коли я почув кроки. Потім замки загриміли.

– Одтворяй, барзей! – по голосу я одразу зрозумів, що це панич, більше тут ніхто не міг так розмовляти.

Двері відчинилися. Я підвівся, бо думав, що мене кудись поведуть, але мене збили з ніг джури. Поставили на коліна, заламали руки і примусили вклонитися паничу, який зайшов до камери.

– Ну що, мерзенний рабе, респектуй, яко все було скутечно! – Панич був молодий, гарячкуватий, я його не знав.

– Я все розповів на суді, пане.

– Ти кламав, правду кажи!

Джури почали заламувати мені руки. Я закричав. Не так вже боляче і було, але я вирішив не чекати.

– Слухай, песе! Ти все одно все виповіси! То краще зараз, аніж після того, як я тебе скалічу! – мені знову заломили руки, я закричав. – Виповідай!

– Я все розповів, пане! – заверещав я. Потім відчув тепло. Побачив, що біля панича поставили цеберко з жаринами. Панич встромив у них кочергу, і я зрозумів, що зараз мене будуть таврувати. З переляку одразу знепритомнів. Мене полили холодною водою, я застогнав, джури зірвали з мене сорочку, а панич приклав тавро до грудей. Я закричав і знову знепритомнів. Мене знову полили водою.

– Кажи, як твій панич пов’язаний з чужинцями! Кажи, що ви тут роззнавали? Кажи! – кричав панич.

Знову припік мене тавром. Не знаю, скільки все тривало, я кілька разів непритомнів, мене били, таврували, кричали. Панич обіцяв зарізати мене і штрикав шаблею. Коли я в черговий раз опритомнів, то вже поруч нікого не було. Тільки темрява і біль. Попечена шкіра дуже боліла. Я лежав на підлозі, на холодному камінні. Ледь здерся на нари. Було дуже боляче. Намагався не рухатися, бо при кожному русі біль від опіків ставав нестерпним. Лежав. Мріяв про те, аби заснути чи хоч знепритомніти. Але де там. І ще було страшно, що панич повернеться.

– Ти живий? – несподівано почув я шепіт. Аж смикнувся і застогнав. – Живий, – зрадів голос.

– Ти хто? – прохрипів я.

– Твій сусід, через стіну. Якщо можеш, підійди до лівого кутка, на висоті десь двадцять сантиметрів буде невеличкий отвір.

– Зараз, – прохрипів я.

Іти не міг, ноги не тримали, то рачкував. Ще