Ада Самарка - Смак заборони

пряну куряву. Мішанина. Відчуття знайомі, але не мої. Усі ми неповторні, й відчуття у всіх унікальні. ВОНА шепоче в нудотних муках (я — скло між сонцем і партою, я залишаюся непричетною, не нагріваюся, мені не перепадає). «Ах, чому мені це не приснилося? Невже мені це не наснилося? Я хочу, щоб мені (тобі) це наснилося».

Я так виразно чула цей шепіт Альхенових губів, і особливий шумок вітерцю, й шерех ночі, й віддалений відгомін хору цвіркунів, і зоряну тишу райської місцини за вікном. Я так виразно впізнавала цей голос. Голос був уже не плодом моєї уяви, і балкон і дзеркало, й полиск Альхенового плеча, й шумний подих, і все… все…

Я так і лежала, прислухаючись до настання ранку, до того, як із тонким дзенькотом збирається роса, як гасне маяк, як небо робиться персиково-помаранчевим і настає тиша. Ніч на червоному небі. Усі ще сплять, а я кружляю в світах свого забуття. Мам-ба. Мам-ба. Селен Мамба.

Аіє-є-є-і…

Tag Sechtsudzwanzig (день двадцять шостий)

Про цей день у щоденнику (як я його люблю!) написано мало й незручно для прочитання:

«Усе хріново під дощем; Аліна звалила назад додому».

Спробую розшифрувати.

Стислість свідчить про те, що мені було дійсно не до паршивих нотаток, і сердечний біль підкоряв нові вершини, тож навіть щоб поплакати в клітинку подертого зошита, я не мала сили.

«Усе хріново» — виходить, мені було, самі розумієте, дуже хріново, так хріново, що підвищена статистична хріновість, обумовлена зрослим темпом коливань татусевого контролю, була нічим у порівнянні з тією глибинною злоякісною хріновістю, що вразила на смерть усю мою життєву радість.

Про «під дощем» вам краще розповість Миро де-небудь на тісній дружній покурилівці. Втім, мені ця історія все-таки дещо та принесла.

У сієсту батько відпустив мене до сестри з умовою, що пива пити й морозива жерти за жодних умов не будемо. Ми знайшли несподівану єдність у своєму новому статусі, стали аж надто поганими дочками, тож без зайвих розмов рвонули на пляж. Буркотіли хмаринки за Ай-Петрі, але нас, блудниць, це не бентежило. Я, принаймні, розчинилася б у цих великих гарячих краплях, якби вчасно не побачила полиску того самого плеча та холодного погляду, спрямованого крізь мене.

Ми прийшли, й відразу почалася злива. В Імраї з дощами все просто — або вони є, або їх нема; у випадку, коли вони є, то це дійсно моторошні зливи. Тут не мрячить.

Мироська незграбно тислася до мене, боязко здогадуючись про мої мокрі задуми, але перед тим, як устигла запротестувати, я вже скидала одяг на змоклу гальку й із диким, вогненним ентузіазмом кинулась у воду, яка розійшлася колами, забуваючи про все й на зло всьому, — пливла в нікуди, поринаючи цілком, віддаючись до решти, з пристрастю, з якою вмію ридати, пливла заради погашення цього полум’я, пливла — і миготіли десь спорожнілі, потемнілі пляжі, й сіре небо в тумані, й купка людей під козирком ліфта, й Мироська — чи то поруч, чи в містичній кімнаті з розчиненим балконом… Більше, далі — і я вже обіймаю буй, а потім гребу назад, і та сама дикість, єдина з волею, грає в моєму тілі. Я очужіло дивлюся на людей, що залишилися, і на Альхена серед них, і гаряча, все-таки відроджена тінь почуття блиснула в цьому погляді, й посмішка — начебто обіцянка промайнула на посвітлілому обличчі.

Ми стояли під козирком. Я була в його червоному рушнику, й розпач перейшов спочатку в божевілля, а тепер — у гірке, п’янке, непояснене щастя.

— Хочеш, покажу одну китайську гру?

— Давай!

Він обережно забрав рушника, став зовсім поряд. Підняв руки, звернув до мене долоні. Я мовчки зробила те саме. Він доторкнувся до мене. Потім легким натиском зробив зв’язок міцнішим. Долоні до долонь, майже єдине ціле. І спалахнув погляд, який ніби обмацував. Альхен почав пружно пульсувати кожним м’язом руки, й ці хвилі потроху передавалися мені. Ми розгойдувалися. Раптово, одним найлегшим порухом він відштовхнув, я не втрималась, присіла навпочіпки, здивовано дивлячись на нього знизу вгору.

— Розумієш, ти повинна бути частиною мене, і, проте, залишатися собою. Ти теж можеш штовхати, так, щоб я не вгадав твого ритму, а коли штовхаю я, — ти не повинна падати — це програш.

Ми сконцентрувалися одне на одному. Він, природно, не присів жодного разу, а я в якомусь золотавому трансі, мов човник, літала під козирком, то зупиняючись біля самої стіни, то з напівприплющеними очима падаючи, знесилена, в його руки, що очікували, малювала носом зиґзаґи на його безволосих грудях. Знову й знову; нас охопив запал, ми нічого на світі не помічали, поки чемна сестра не помітила за нас, що татусь може спохопитися й доцільно було б повернутись на маяк. Ми всі разом піднялися ліфтом, попритискались до чиїхось маслинових шортів, потримались за смагляву руку, а по тому я попленталася слідом за нею, ляпаючи по калюжах, віддаючись теплій симфонії літнього дощу. Дощ у Імраї обіцяє зміни. Мені було гарно. Уперше за останні три дні. Я стрибала по калюжах, і душу гріли відбитки його долонь і легкий, заколисуючий ритм, і пал несподіваного падіння, і його сміх, що пестив шию і плече.

Батько не відчиняв дверей, і ми вирішили, що трапилося найстрашніше — він пішов мене шукати (де моя каска?), й мені нічого не лишалося, крім єдиного: піти до Мироськи. Отут вона й любить розповідати:

— Коровисько (чи пак я) отримала найчистішу, білосніжну майку, ідеально відпрасовану, майже незайману з вигляду (мій власний одяг був мокрий, мов хлющ). І в цій чудовій маєчці я пішла на балкон, і перед тим, як бодай щось було сказано, чашка духмяної, пряної кави не втрималась у моїй замріяній руці та перекинулася просто на майку й темна коричнева пляма почала розпливатися по моєму животі.