Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Жінку потрібно помістити до лікарні. Усе, що я можу зробити, це зашити рану. Все інше від мене не залежить.

— А коли вона прийде до тями?

— Не можу сказати. Може, через півгодини, а може, і через кілька тижнів або місяців. Я читав про пацієнтів, які перебували в такому стані цілий рік.

Але не будемо думати про найгірше. Везіть її до лікарні, до професора Вайсшаупта. Він головний лікар і мій гарний друг. Фахівець у галузі ушкоджень мозку. Вона буде в гарних руках. Якщо хочете, я поїду з вами.

— Я був би вам дуже вдячний.

Деліус співчутливо подивився на Елізу.

— Бідолашна. Як вона могла так упасти?

— Якби я знав,— пробурмотів Гумбольдт.— Я подбаю про ноші. Діти, попередьте Берта, щоб він готувався їхати.

— Я це зроблю,— озвалася Шарлотта.— Почуваюся винною в тому, що сталося.

— Дурниці,— відрізав дослідник.— Нещасний випадок, нічого більше.

— Ти впевнений? — Оскар уже давно поглядав у передпокій.— А може, і ні.

— Чому?

— Подивися…— юнак указав на підлоговий годинник на півдорозі до кухні.

— Не розумію…

— Годинник. Він зупинився. Але ж сьогодні вранці я його заводив.

— Можливо, зупинився під час падіння,— припустила Шарлотта.— Навіть підлога затремтіла.

— Так, але подивіться на циферблат,— Оскар показав на римські цифри.

По його спині стік струмочок поту. Це не може бути випадковістю. Стрілки вказували час, що у записах Гумбольдта з майбутнього позначався як час смерті.

Дев’ята година десять хвилин.

47

С тан Елізи не змінився. Друзі щодня проводили по кілька годин біля її лікарняного ліжка, іноді разом, іноді по одному. Гумбольдт майже не відлучався. Тільки робота й потреба в нічному відпочинку могли відволікти його від супутниці, та й то лише на короткий час.

Еліза начебто спала. Пов’язку з голови вже зняли, рану зашили. Невеликий шрам на лобі — от і все, що залишилося від нещасного випадку. Ніхто не міг пояснити, чому ж вона не опритомнює, навіть головний фахівець із травм мозку. Він сказав, що одного падіння недостатньо, щоб пацієнтка опинилася в такому стані, але людський мозок занадто мало досліджений, щоб знати відповіді на всі запитання.

У Гумбольдта була інша теорія.

Оскар дізнався про неї, коли приїхав до лікарні в середу разом із Шарлоттою.

Стояв чудовий ранок. Вікна були відчинені, по кімнаті гуляв теплий вітерець. Щебетали птахи, навколо троянд під вікнами гули бджоли та джмелі. Гумбольдт сидів біля ліжка Елізи. Поряд із ним лежала газета й аркуш паперу, на якому було кілька діаграм і формул.

«Він жахливо виглядає»,— подумав Оскар. Неголений, із темними колами під очима. Але вголос, звісно ж, юнак нічого не сказав. Гумбольдт помітив їх, коли вони вже були в кімнаті.

— О, привіт! — стрепенувся він.— Заходьте. Зараз звільню стільці.

Усі вільні поверхні були покриті книгами, розрахунками, кресленнями й документами. Щоб сісти, чекати довелося досить довго. Оскар вийняв Вілму із сумки, поставив на підлогу, і птах із цікавістю заходився досліджувати всі закутки.

— Вирішив, що поки чекаю тут, можу трошки попрацювати,— сказав дослідник із ніяковою посмішкою.— Самі знаєте, яким нестерпним я стаю, якщо мені нема чим зайнятися.

— Скільки ти вже тут? — запитала Шарлотта.

— Від учорашнього дня.

— Ти провів тут ніч?

— Я… Ох, і не помітив, що сонце зійшло, поки не ввійшла сестра, щоб поміняти крапельницю.

— Як стан Елізи?

— Незмінний. Трохи пізніше зайде професор Вайсшаупт і огляне її ще раз.

— Ти зовсім не спав? — поцікавився Оскар.

— Зовсім трошки. Тут дуже незручно,— Гумбольдт указав на крісло в кутку.— Самі знаєте, мені достатньо години зо дві сну. Крім того, мені спало на думку… Проходьте, сідайте, я вам зараз розповім,— він схопив аркуш паперу й накреслив кілька горизонтальних ліній.— Це має відношення до того, що я назвав законом Хроноса.

— Ніколи не чула про такий закон,— зауважила Шарлотта.

— Тому що досі його ще ніхто не сформулював,— відповів Гумбольдт.

Оскар схилив голову, щоб краще розглянути, що зобразив батько.

— Хто такий Хронос? Або що таке? — запитав він.

— Хронос — це бог,— пояснив Гумбольдт.— Бог часу в грецькій міфології. Породжений з темного хаосу, він створив срібне світове яйце, з якого з’явився бог сонця Геліос. У деяких документах Хроноса дорівнюють до титана Кроноса, батька Зевса. Найдавніше його зображення — елліністичний барельєф із безбородим обличчям та крилами. Але з середини чотирнадцятого століття його представляють бородатим старим із косою та пісковим годинником. Я знайшов ілюстрацію в одній із моїх книг,— він повернув том так, щоб вони змогли розглянути картинку.

— Володар часу і смерті,— пробурмотіла Шарлотта.

— Ми думали, що перемогли його,— сумно додав

Гумбольдт.

— Думали? — насупився Оскар.— Але ж перемогли. Ми змінили історію.

На губах дослідника промайнула ледь помітна посмішка, що зникла так само швидко, як і з’явилася.

— Ми домоглися часткового успіху, це правда. Але чи вдалося нам змінити історію надовго, це ще питання.

— Ти говориш загадками.

— Правда? — Дослідник знову захлопнув книгу.— Напевно, ти маєш рацію. Можливо, позначається втома. Попрошу поставити мені розкладне ліжко, щоб можна було хоч трохи витягнути ноги. Але спочатку хочу показати, що я знайшов.— Він узяв папір: — Ось пряма часу, по якій ми рухаємося. Пряма, на якій спочатку загинули імператор з імператрицею, а потім убили Елізу.— Він поставив позначки на лінії. Після цього все закрутилося шкереберть, дійшло до