Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Ніякої відповіді.

Шарлотта попрямувала до комори, коли раптом пролунав гуркіт. Затремтіла підлога. Начебто частина будинку обрушилася.

Дівчина на секунду завмерла й кинулася до комори.

— Елізо, це в тебе? Відповідай, Елізо!

Те, що вона побачила, змусило її закричати від жаху.

Еліза лежала на кам’яній підлозі під купою пакетів, згортків, банок і пляшок. Упала драбинка й захопила за собою три ущент заповнені полиці.

Шарлотта пробралася через уламки й поспішила на допомогу подрузі. Еліза лежала животом на підлозі, повернувши обличчя вбік. Очі в неї були широко розплющені. З рани на лобі стікав струмочок крові.

— Боже, Елізо! Ти мене чуєш? Скажи щось!

Жодної реакції. Супутниця Гумбольдта не подавала ніяких ознак життя. Шарлотта уважно прислухалася до подиху, але не почула ні звуку. Вона взяла руку й помацала пульс. Ледь помітна пульсація. Еліза ще жива!

Дівчина підхопилася й кинулася до дверей.

— Рятуйте! — крикнула вона.— Всі сюди! Трапилося жахливе!

Ніхто не відповів. Шарлотта відчинила двері. Берт саме тягнув тюк сіна в стайню.

— Рятуйте!

— Що трапилося? — перелякався хлопчик.

— Еліза впала. Вона без тями, терміново потрібний лікар. Вона впала з драбинки, коли я була на кухні.

— Що ти кажеш? Як упала?

— Їдь верхи до доктора Деліуса, він у такий час уже не спить. Де Гумбольдт із Оскаром?

Берт відкинув тюк і махнув рукою:

— Десь у лісі. Здається, я їх бачу. Вони спускаються по пагорбі.

Ще здалеку Оскар помітив, що трапилося щось жахливе. Шарлотта розмахувала руками, Берт кинувся до стайні й за хвилину вилетів звідти верхи на Пегасі. Не встигли вони запитати, що сталося, як хлопчик уже умчав геть.

— Що трапилося? — захвилювався дослідник.— Ходімо. У мене лихе передчуття.

Коли вони підбігли до Шарлотти, та була в повному розпачі.

— Що трапилося? — крикнув Гумбольдт.— Куди поскакав Берт?

Замість відповіді дівчина схопила дядька за руку й потягла за собою.

— Еліза впала,— бурмотіла вона.— Упала з драбинки.

Утрьох вони побігли до дверей, де на них уже чекали інші.

— Пане Гумбольдт, пане Гумбольдт! Еліза, вона…

— Я чув. Де вона?

— У коморі.

Дослідник поспішив на кухню. Біля дверей він на мить завмер. Оскар побачив, що батько пополотнів і ступнув до кімнати. Оскар почув гуркіт, до дверей полетіли уламки полиць і зім’яті консервні банки.

— Допоможіть! Потрібно звільнити прохід,— звелів дослідник.— Відкиньте дошки й інший мотлох до стіни й відкрийте двері до вітальні. Віднесу туди Елізу.

— Як вона? Вона жива?

— Жива, але більше нічого сказати не можу.

Потрібна гаряча й холодна вода, чисті ганчірки й перев’ язний матеріал. Усе нагорі, у ванній. Покваптеся!

Коли хлопці спустилися, Гумбольдт уже переніс Елізу до вітальні й уклав на диван. Він зробив так, щоб ноги перебували в піднятому положенні, і розстебнув верхні ґудзики на сукні, щоб жінці легше було дихати.

— Ось вода та ганчірки,— Оскар поставив усе на маленький столик.— Яка жахлива рана на голові. Будемо сподіватися, що лікар незабаром приїде.

Гумбольдт кивнув.

— Потрібно накласти шви. Але мене найбільше хвилює, що вона не приходить до тями.

Він узяв ганчірку, занурив у воду, підняв голову Елізи й приклав компрес до потилиці. Ніякої реакції. Очі Елізи закотилися, рот відкрився.

Гумбольдт раз у раз підносив вухо до рота жінки й мацав пульс.

— Ну що?

— Пульс і дихання знову з’явилися, але свідомість не повертається. Як це трапилося?

— Не можу сказати точно,— зітхнула Шарлотта.— Ми були на кухні й складали список продуктів. Еліза запитала мене про каву. Ми завжди зберігаємо її на самому верху. Я перевірила ще й банку з чаєм і саме говорила їй, що чай закінчується, коли раптом…— Дівчина замовкла.

— Що трапилося?

Шарлотта схилила голову.

— Здається, мені щось почулося. На вулиці.

У дворі пролунав шум. Тупіт копит по гравію. Берт повернувся. Він супроводжував екіпаж, у якому сидів маленький чоловічок у циліндрі й окулярах у золотій оправі.

— Доктор. Зачекайте, я йому відчиню,— Оскар підхопився й побіг відчиняти двері.

Поки Берт допомагав поставити екіпаж у зручному місці, доктор із валізкою в руках піднявся по сходах.

— Добрий день, моє ім’я Деліус,— представився лікар із явним південно-німецьким акцентом.— Ваш юний колега сказав, що йдеться про серйозний випадок?

— Саме так. Дякую, що приїхали так швидко. Будь ласка, ходімо за мною.

Оскар провів медика до вітальні, де на нього вже чекали Гумбольдт і всі інші. Обоє чоловіків тепло привітали один одного, і Деліус зайнявся пацієнткою. Він працював швидко і професійно. Оглянув, порахував пульс, прислухався до дихання, перевірив очні рефлекси. Одночасно розпитав Шарлотту, як стався нещасний випадок. Вираз його обличчя був серйозним. Усе це зайняло досить багато часу, нарешті, він відклав стетоскоп.

— Скільки вона вже в такому стані? — звернувся він до Гумбольдта.

— Майже півгодини,— відповів той, звірившись із кишеньковим годинником.

— Хм,— задумливо кивнув Деліус.

— Що скажете? Кепська справа?

— Не подобається мені це,— погодився доктор.— Можлива травма черепа другого, якщо не третього ступеня. Вона не просто без тями, вона в комі. Бачите, відсутні очні рефлекси й реакція на біль?