Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

темну шапку, яка лежала біля самого окрайка такої ж темної води. Вони підійшли ближче, перезирнулися, зрубали невелику березу, попробували воду біля берега, шукаючи тіла, але марно.

— Відать, утоп, валєт, — процідив Антонов.

Двоє повернулися до барака, принесли шапку й розповіли, що обнишпорили горби й драговини, але нічого не виявили. Петро хитав головою, тер себе по волоссю. Прийшла ще група — теж нічого. І третя. Податися з лісу було нікуди, навіть якщо єдиний напівпредставник радянської влади зник, він зник десь тут. Чоловіки міркували, як бути. Баби стогнали, що тепер завозу їжі з великої землі не буде, а значить, усі вони помруть із голоду, бо в цих диких краях жерти нема чого. Тут підвівся Петро.

— Якщо так, то я буду за старшого. Тому що я бригадир, єдиний, хто був помічником Сердюкова, — оголосив він.

Сперечатися з ним ніхто не став, та й не було чого — виживати ж треба, а хто там називає себе керівником — немає різниці.

— Значить, нехай так і буде, — промовив Петро й злегка посміхнувся.

Наступного дня старший Шевченко почав розпоряджатися — давати завдання, розподіляти, хто і що буде робити. Чоловіків було послано в поле, вибирати камені й тягати брили, двох жінок новий начальник залишив у бараці варити їжу, а решту Петро відправив за хмизом у найближчий лісок. Федот запропонував наносити води з озера, а Сашка з жінками пішла в ліс. День видався прозорим, теплим. Квітень поступово потроху передавав цьому суворому краю м’яку знемогу сонця, що неквапно готувалося до літа. Свіжий вітерець грав першими листочками. Пахло зеленню.

Федот кілька разів ходив до водойми й назад, наповнив водою велику діжку, що стояла в одному бараці, і діжку поменше — у другому. Хотів уже йти ще раз, але раптом відзначив про себе якийсь тонкий, ледь помітний звук. Шевченко смикнув плечем — ет, здалося, напевно. Він уже зробив два кроки від барака, коли звук знову повторився. Цього разу він був ще тоншим, але виразно сприймався, як знайомий.

— Нічого не розумію, — сказав сам собі Федот і поставив відро на землю.

Він обійшов будівлю, уважно подивився кудись у сіру далечінь, немов хотів вивідати джерело звучання. Але нічого не побачив і не почув.

— Точно, здалося, — буркнув засланець і хотів уже йти далі, як тут звук знову повторився; тепер він мав явний людський характер.

— Треба подивитися, — вирішив Шевченко й потупотів у заболочене поле. Він ішов м’яко, переступаючи ямки й купини. Наступав на камені й перестрибував через западини. Іноді зупинявся, придивлявся, але нічого не бачив. Поки не дійшов до заростей кущів, що покривали горбок сірою чуприною. Федот пильно вдивлявся в неї, але не зміг розгледіти причину свого занепокоєння.

— А, нічого. Вигадав, мабуть, — сказав він і повернувся, але встиг зробити лише кілька кроків, як звук повторився й тепер посилився. Сумнівів не залишилося — він долинав із чуприни кущів.

Федот повернувся, пригнув гілки й ступив у пазуристі кущі. Пройти в заростях було непросто, але він протиснувся, намагаючись роздивитися, що попереду — а там на невеликій галявині рухалися людські силуети. Шевченко пригнувся, повільно проникаючи в глиб кущів, і нарешті зміг зрозуміти, що там. Картина на галявині відкривалася для його погляду поступово, не відразу, як не відразу настає вогкий північний світанок. Однак тепер він ясно бачив, що на землі лежить жінка, а поверх неї — чоловік. Він ялозив, намагався на ній умоститися, рухав руками, притискав її, придавлював своєю вагою. Але баба комизилася, сіпаючись, як коза. Це саме вона видавала ті тонкі, дивні звуки, що якимось невідомим чуттям змалював здалеку Федот. Обличчя жінки він не міг розгледіти — чоловіча фігура повністю накрила її. Та й чолов’ягу Федот не міг розгледіти — у кущах було сутінково, бліде світло північного весняного дня ледве осявало прогалину. Тому дві фігури на землі — ось і все, що він зміг побачити.

Федот глянув ще раз і подумав, що втручатися не варто, парочка віддається солодощам життя — трохи плотських задоволень, які залишилися у висланих селян. Він уже розвернувся, коли йому в спину долетів вигук, який назавжди змінив його існування.

— Допоможіть! Допоможіть! — почув Федот украй ясно. Голос, який просив допомоги, був здушеним, хриплим від боротьби.

— …жіть! …жіть! — ще раз повторив голос, який Федот нарешті розпізнав — кричала його дружина. Цю інтонацію він би ні з чим не переплутав. Так вона кликала його в селі, коли хотіла утримати від непродуманих учинків, коли він думав битися з червоноармійцями, коли кидався на голову. Із легкою, ледь помітною хрипотою, з надривом. Так, так! Це вона! Федот кинувся крізь гущавину кущів, упав на чоловіка й звалив його з Сашки. Спочатку він побачив її страшне, перекошене обличчя. В одну мить вона постаріла, здавалося, посивіла, перетворилася на якусь сіру бабу. Може бути, це прозорі, сивуваті відсвіти намалювали такий портрет? Чи справді жінка перетворилася на стару? Поки Федот роздивлявся свою дружину, невідомий чолов’яга перекинувся, підвівся й міцним ударом перекинув його навзнак. Сила удару була настільки великою, що Федот перелетів через Сашку, скотився в кущі й повалився, як зламане бурею дерево. Тут же невідомий чоловік кинувся на нього, спробував ударити ногою, але Федот вивернувся, схопив ворога за стегно й відкинув назад. І тут тьмяне денне світло нарешті впало на фізіономію нападника — це був Петро! Від несподіванки молодший Шевченко на мить завмер — найменше він очікував побачити саме його. Цією секундою скористався брат, перегрупувався, схопився й став біля Сашки. Та злякано дивилася то на чоловіка, то на дівера. Ніхто не наважувався нападати.

— Що трапилося? — загарчав Федот.

Стояло напружене мовчання, стиснуте, здавлене.

— Що тут трапилось, Сашко? — знову повторив він.

— Це він…Я