Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

йшла… А він чекав… Там у кущах… Я нагнулася зібрати хмиз… Він як налетів… — жінка намагалася розповісти, але її душили сльози й стогін. Вона хотіла заридати, видихнути, але брати стояли одне навпроти одного, як стародавні герої цих місць, готові кинутися в бій. Ридати було не на часі.

— Це правда? — спитав Федот.

— Правда… Ось тобі хрест, мамкою божусь… — заторохтіла Сашка.

— Не тебе питаю, — обірвав її чоловік.

Тут Петро опустив руки, розслабився й трохи ступив уперед.

— Так, правда, — напрочуд спокійним голосом відповів він.

Ці два слова виявилися сильнішим за грім улітку. Вони обсипали Федота незримою звуковою хвилею, і здавалося, що на нього накинувся вихор, учепившись у тіло, як скажений пес. Молодший Шевченко не міг отямитися від почутого та побаченого, не усвідомлював, що відбувається, не міг поворухнутися від того, що відчув.

— Я-а-а-а-к?! — протягнув Федот.

Петро хмикнув, показово виставив одну ногу вперед, а руки склав на грудях.

— Так! Ти її не гідний, — він витягнув на високе «і-і-і».

— Не розумію…

— А шо тут розуміти, брате? Ти завжди був такий — дуже правильний. Рівний, як сосна. Але ось невдача — твоя правильність не дає тобі ж і жити. Ось дивись, де ми зараз? А здавши б зерно, були б у колгоспі, удома — і все гаразд. Як кіт у діжці масла — життя милим тоді б було. А так… Це ти винен… — сказав Петро.

— У чому?! — здивовано вигукнув молодший брат.

— Ти мені завжди заважав. Ще, пам`ятаю, як дітьми були — усе тато з тобою возився… Я тоді казав собі — усе роби, щоб він тобі не заважав. Ну, ні — ти впертий, як тато: усіх підвів під монастир, сука, — прохрипів Петро.

— Такого не може бути… Я ж тебе як брата любив! — надривно виголосив Федот.

— А я тебе, брате, у душі ненавидів. Як останню собаку, сил моїх не було тебе терпіти, — суворо відрізав Петро.

— Та як так… Як… — не міг усвідомити того Федот.

— Так… Ти пляма слизька, мерзота, яка все моє життя отруїла, — жорстко сказав старший Шевченко.

— Боже, як це так… — простогнав Федот.

— Ненавиджу! Нарешті я це сказав! — вигукнув Петро.

— Не може бути… — не міг повірити Федот.

— Тепер я тут головний, тому все — Сашка моя! Я давно її бажав. Тільки її. Пішли! — він простягнув руку Сашці і, побачивши, що вона не реагує, схопив за рукав.

Тут жінка несамовито заволала.

— Федоте, рятуй! — крикнула вона різко й пронизливо.

Її крик перетворився на цунамі, яке збило чоловіка з ніг, змусило його злетіти, підстрибнути і з цієї висоти вдарити брата в обличчя. Петро впав, трохи покотився. Федот підняв дружину, відкинув її назад, а сам рвонув і в другому стрибку вдарив брата ногою. Той закричав від болю, заревів, як поранений вовк. Тут же нападник присів, понишпорив руками гачкуватий дрин і з розмаху уперіщив ошалілого Петра. Той замовк. Свист і шурхіт — ще раз палиця опустилася на обличчя лежачого брата. Ще раз. Ще! Старший Шевченко інстинктивно виставляв перед собою руку, але дрин ковзав по шубі й опускався на фізіономію, залишаючи після себе нерівні криваві дірки. Помах — удар. Удар. Помах. Страшний, оскаженілий Федот лупив брата щосили, ніби забивав у нього всю накопичену злість, розчарування, засмучення, образу, сум, лють. Бам-м-м! Сашка волала, як різана. Петро стогнав і намагався ухилитися — поранений, позбавлений можливості рухатися, він чіплявся за життя. Стук-стук: того, кого найбільше любив. Бах-бах: по кровинці своїй, по єдиній рідній людині. Грух-грух: по своєму братові, якого знав від народження.

Так тривало й продовжувалося. Захеканий Федот стишився, трохи опустив подобу булави. Сашка стогнала й звивалася в нападі відчаю, як змія. Сліз і крику не залишилося, тільки сиплуватий стогін. Піт крапав з чола. Петро не рухався. Молодший Шевченко присів, а після й зовсім гепнувся на землю. Він схопився за голову й замукав. Денне світло струмувало на трійцю, висвітлювало їхні втомлені, приречені, змарнілі обличчя. Як же вони були схожі! Які ж вони різні! Закривавлені, почервонілі, зблідлі. Вони сиділи, лежали, розпростерлися долілиць. Не було чути ані звуку. Тихо, як у прогнилій труні. Сліз і крику не залишилося. Петро не рухався.

Розділ 19

Федот глянув на чорне тіло брата, озирнувся на дружину, але залишився сидіти не рухаючись. Його плоть посилала в мозок сигнали — холодом, змореністю, болем у руках, але Шевченко не реагував, лише розуміючи, що терпить лиху пригоду й скоїв щось жахливе. Хіба можна описати трагедію, звуками передати увесь трепет душі, коли по ній пробігають дрібними брижами відчуття? Людина може лише приблизно описати свій стан у такий момент, бо він непередбачуваний і переповнений. Так і зараз: запитай Федота, що він відчуває, він сказав би найзвичайніші слова, які й близько не передавали його переживань.

Так тривало ще з хвилину, але нарешті він скочив, схопив Сашку за руку й потягнув її з гаю. Туди, на галявину, минаючи западини й низини. По камінню, по камінню. Ще трохи. Давай, Сашко, воруши ногами, не відставай! Раптово з якоюсь нелюдською ясністю Федот зрозумів, що потрібно робити — бігти, бігти! Куди? Не суттєво. Але терміново — урятуватися, як з вогню. Кинутися назад, немов повернутися в минуле.