Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Шевченко зітхнув. Дітлахи бігали навколо невеликого пагорба, що заріс щетиною моху. Зеленкувате черево горба стовбурчилося посеред кам’янистої площини. Здавалося, що земля вагітна й ось-ось почнуться перейми. Поверхня загойдається, затремтить, зайдеться в передпологових криках вітер, затріпоче вся округа, стомившись в очікуванні болю й судом, і з’явиться щось нове, земля народить другого Адама… Федот озирався навколо, і йому здавалося, що він усе тут бачить уперше, хоча вже скільки разів дивився на цей похмурий пейзаж, не придивляючись до деталей.

— Так тут дико й неприборкано… Природа, як та дівка, недоторканність свою береже, — промовив він.

Цієї миті пролунав дитячий задерикуватий сміх, дівчачий вереск. Ліда й Зоя бігали одна за одною навколо горбка. Їхні хусточки збилися, оголивши неслухняні кучері, що промокли від поту. Хлопчисько з другого барака намагався спіймати то одну, то другу. Дітки шаруділи довгими волохатими шубами, падали, вставали й бігли, бігли. О Боже, хіба є щось більш легке й невагоме, ніж дитячий біг? Хіба це не є прообраз Твого духу, Господи? Хіба діти не вільні, як Ти? Свобода — як дитяча душа. Так думав Федот, дивлячись, як бавляться дітлахи. Уперше йому стало трохи легше, ніби важкий тягар усередині потоншав, продірявився й сипав незримими камінчиками. Це так дивно — висланий, загнаний, як дикий звір, закинутий на край світу, він відчув себе краще. Чоловік посміхався, дивлячись, як Зоя намагається наздогнати сестру й хлопчика, а ті піддавалися їй, озиралися й нескінченно сміялися. Дзвінкі вигуки й дитяче щебетання розліталися по лісі — чорному, кам’янистому, сухому, який чекає повноцвіття весни.

Вийшла Сашка, стала поруч із чоловіком. Федот глянув на неї й раптом усміхнувся. Вона від подиву розкрила рот — давно, давно вже Шевченко не посміхався ось так: просто, широко, глибоко.

— Ти чого це? — запитала Сашка.

— А що? — скалився Федот.

— Шо, шо, жуй харашо. Чого це ти так либишся? — не вгамовувалася дружина.

— Нічого, дивлюся на тебе, та й либлюсь, — не ускладнював Федот.

— Не розумію. Ти що, задумав шо? — стала прикидати Сашка різні варіанти.

— Та нічого. Дійсно, нічого, — спробував виправдатися він.

— Ой, щось не так… — забубоніла вона.

— Ні, усе гаразд. Я тільки подумав, що, мабуть, усе буде добре, — продовжував посміхатися Федот.

— Буде, то й буде. Але шо ти скалишся? — кидалася підозрами Сашка.

— Іди сюди, — відповів Федот, простяг руки, підтягнув дружину до себе й обійняв її.

Сашка трохи не зомліла. Було-було, але такого! Щоб ось так — висловив ніжність при людях, та ще й із такою усмішкою?! Вона не могла прийти до тями. Але чоловік тримав її і тримав. І раптово це відчуття передалося і їй. На якусь мить усередині трепетного жіночого серця зародилася маленька хвиля, яка ворухнулася й зрушила камінь. А потім — хлинув потік. Сашка усвідомила, що за останні місяці вперше вона ось так невимушено стоїть із чоловіком і дивиться в сутінкову даль. Усе жіноче стривожилося в ній, затремтіло. Дивовижне єднання з Федотом скувало її, приєднало її плоть до його плоті. Це почуття найважче описувати людині битій, із нещодавно травмованою душею, рани якої ще кровоточать. Але, як не дивно, саме такі люди краще розуміють і приймають це почуття-відчуття маленького, ледь помітного задоволення життям. Коли б хоч трохи налагодилося те, що, здається, назавжди, безповоротно зламане.

Парадоксально, що Федоту й Саші, бездомним, вигнаним за тридев’ять земель, вирваним із корінням, знедоленим і бідним, голодним і холодним, тим, хто хворіє і страждає, стало трохи добре. Удвох добре. Мимоволі Олександра теж посміхнулася й подивилася на чоловіка — він м’яко притримав її, погладжуючи по плечу. На заході розвиднилося, диск світила став яскравішим, пробився крізь товщу брудно-пухових хмар, висвітлив горизонт чистим світлом.

Вечір настав; швидко темніє в цих краях ранньою весною — не встигнеш озирнутися. Селяни зібралися біля печі, баби розливали суп по тарілках, і тут Федот примітив, що брат і Сердюков так і не з’явилися. Тільки він подумав про це, як двері відчинилися, сколихнувши ганчірки, якими завісили прохід, і звідти показалася кучерява голова Петра. Він обтрусився, наче хотів скинути пил з елегантних черевиків, але де там! На ногах у нього були валянки, уже досить сильно потерті й нечисті. Старший Шевченко суворо подивився на висланих, щось буркнув собі під ніс і пішов до своїх нар. Тут одна жінка, яка накладала їжу, підвела на нього очі.

— Де ж Сердюков? — запитала вона.

— А я шо йому, сторож? — грубувато відповів Петро й опустився на лежак.

У бараці виникло ніякове мовчання. Селяни припинили стукати алюмінієвими кружками, шкрябати по глиняних тарілках дерев’яними ложками. Дітлахи вгамувалися. Але Петро ліг, відвернувся і, здавалося, миттєво заснув.

Сердюков тоді не повернувся. Як не повернувся і другого дня. І третього. В одну мить він зник, розчинився в лісі. Почали говорити, що його загриз ведмідь. Або він спіткнувся й утопився в озері. Щодня народжувалися чутки, набухаючи, як весняні бруньки. Чоловіки два дні шукали його, обнишпорили кожен відомий їм куточок. Найактивнішим був Петро — уже на наступний ранок після пропажі Сердюкова він організував пошук. Казав, що, мовляв, це його обов’язок як бригадира.

Вирішено було розділитися на кілька груп, прочесати місцевість від бараків і в глиб лісу. Федот ішов із Антоновим по промерзлій, ще не прогрітій землі, серед кам’янистих ям, низькорослих дерев. Вони дивилися буквально під кожним кущем, але керівника трудового осередку і слід прохолов. Вимазані в багнюці, виснажені засланці крокували по м’якому полю, яке переходило у велику безіменну водойму: тут починалися болота. І ось на мокрому, трав’янистому березі Шевченко помітив