Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

— Бог не залишить свою обитель на поталу, — сказав він і продовжив свій шлях, залишивши Неждана самого.

А руський намісник продовжував стояти, розмірковуючи, що, можливо, дійсно тевтонці не такі, щоб зважитися на подібне.

Але вже наступної ночі події показали, що тевтонці, однак, саме «такі». Повний місяць освітлював теплу літню землю, отож темряви майже не було — зачаїлась між дерев. Саме такої місячної ночі Неждана розбудили.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти. Перед ним стояла людина у чорній рясі і скоромовкою намагалася щось пояснити.

— Зажди! — зупинив його Неждан. — Заспокойся і поясни, що сталося.

— Мене послав ігумен Григорій, — дещо повільніше, але все ж нетерпляче заторохтів чернець.

— Слухаю.

— На монастир напали якісь люди!

Сон неначе рукою зняло. Неждан миттєво оцінив ситуацію і зрозумів, що вона кепська.

— Розбуди мого брата Тугара і скажи, щоб він озброєний чекав на мене біля підйому до монастиря, — розпорядився Неждан.

Чернець побіг виконувати наказ, а Неждан швидко одягнувся, ухопив у праву руку меча, в ліву щит і також вибіг із будинку. Про щось думати було ніколи. Русич перебіг невеликий майдан, що розділяв його будинок від помешкання Руерга, підбіг до дверей і став гатити у них руків’ям. Неждан не сподівався, що госпітальєр швидко прокинеться, але майже одразу двері прочинилися, й на порозі з’явилася темна постать Руерга. Не давши тому отямитися, русич випалив:

— Тевтонці напали на монастир!

Карл Руерг повірив одразу. Він зник за дверима, але скоро повернувся одягнений і озброєний.

— Де Тугар? — запитав.

— Чекає біля стежини.

Обидва заспішили на околицю міста, де серед дерев загубилася єдина стежка, котрою монахи піднімалися до скельного монастиря. Там на них уже чекав Тугар з ченцем.

— Почалося? — замість привітання запитав Тугар. — Як ми й гадали!

— Ніколи з’ясовувати, — зупинив його Неждан. — Зараз головне, що тевтонці наважилися на крайність. І їх десятеро, а нас лише троє.

Русич навіть не став з’ясовувати у Руерга, чи й він із ними. З того, що госпітальєр промовчав, брати зрозуміли: їх справді троє.

— Мало, — відзначив Тугар.

Неждан повернувся до монаха.

— Буди людей! — наказав він. — А ми спробуємо їх затримати.

Монах без слів зник у темряві, а решта також мовчки вирушили лісовою стежиною до монастиря, шлях до якого всі ці місяці був для них закритий. Стежка виявилася крута, увесь час петляла, іноді переходила у видовбані у породі сходи.

Піднімалися мовчки — чи то боялися виказати себе, чи берегли сили перед невідомим, чи просто кожен оцінював ситуацію, у яку потрапили. Якось так сталося, що всі вони ще напередодні сперечалися про поки що ніким не бачену реліквію, ось зараз, цієї місячної ночі, сміливо, не змовляючись, ідуть її захищати. Троє проти десятьох. І ніхто не думав, що їх лише троє.

Що ближче до монастиря, то чіткіше чувся якийсь невиразний шум. Усі троє, неначе за командою, сильніше стиснули руків’я своїх мечів.

Перед самим майданчиком, де власне і починався монастир, зупинилися. На залитому місячним світлом білому дахові чорніли силуети людей. Десь із десяток стояли чи походжали, приблизно стільки ж застигли на колінах, а декілька лежали вздовж стіни.

До вух долинули роздратовані слова, що належали Ульріху фон Зельцу.

— Де є могила Пардо? — повільно, але голосно говорив німецькою тевтонець.

У його розумінні саме таким чином поставлене запитання — голосно і повільно — мало бути зрозумілим руським монахам. Його сподівання не справдилися, отож фон Зальц нервував.

— Ну то що? Почали? — запитав Неждан. — Гадаю, ми зможемо протриматися до приходу підмоги.

— Я готовий, повідомив Тугар.

— Шевальє?

— Можете на мене розраховувати, — була відповідь Руерга.

— Тоді вперед!

Після цих слів троє мовчки накинулися на тевтонців, що, нічого не підозрюючи, стояли найближче до краю майданчика. Вони нічого не встигли зрозуміти, як впали на землю, пронизані мечами нападників.

Тевтонців залишилося семеро.

Вони швидко обернулися на незрозумілі звуки позаду. І вчасно. Брати і Руерг втратили перевагу раптовості. Тепер доводилося битися із озброєним ворогом, що переважав кількісно. Правда, щоб унеможливити німцям себе оточити, вони притулилися до скелі. Але навіть це не дуже полегшувало становище — на кожного припадало по двоє ворогів, а Неждану особливо «пощастило»: йому дісталося троє. Та й Тугар одразу відчув, що один з двох нападників на нього — сам комтур Ульріх фон Зальц.

Досить скоро виявилося, що майстерність в усіх майже однакова, тому бій обіцяв бути довгим і жорстоким. Щоправда, у тевтонців не було щитів.

Тугар вправно відбивався від трьох мечів, підставляючи під удар свого та захищаючись щитом. Леза мечів блищали у місячному сяйві, тому він бачив кожен удар тевтонців. Оскільки площадка була нерівною, тевтонці не могли атакувати одночасно. Це давало Руергу з братами шанс протриматися довше.

Першому вдалося знешкодити одного з