Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

нападників Неждану. Він відбив випад тевтонця, підставивши під удар щит, потім вдарив іншого воїна, який на це не сподівався, в груди. Меч легко увійшов між ребрами. Неждану здалося, що лезо торкнулося серця тевтонця. Але роздумувати над цим русичу було ніколи — залишалося ще двоє.

Він не бачив, що Тугар і Руерг також знешкодили по одному тевтонцю. Неждану було не до цього. На нього знову напосілися двоє тевтонців.

Невдовзі Неждан відчув, що почав стомлюватися. Уже дуже боліла права рука від безперервного махання важким мечем. Розв’язка настала несподівано. Неждану вдалося позбутися ще одного нападника, але інший встиг нанести смертельний удар. Це сталося так несподівано, що Неждан не встиг навіть здивуватися. Він випустив з руки меча і впав на землю поруч вбитого ним же тевтонця. Смерть настала миттєво. Неждан навіть не встиг заплющити повіки.

Його вбивця одразу ж кинувся на Руерга, який саме звільнився від другого нападника. Госпітальєр ще не встиг відійти від попереднього, аж тут йому довелося одразу стати до бою.

Він одразу відчув, що його новий супротивник значно слабший, аніж попередні, тому досить швидко впорався з ним. Падаючи, той штовхнув комтура, що саме замірився на Тугара смертельним ударом. Від цього меч не дістав серця русича, а ввійшов правіше. Але і цього вистачило, щоб Тугар повалився на землю.

Тепер зустрілися Карл Руерг та Ульріх фон Зальц.

— Навіщо це, шевальє? — допитувався тевтонець, завдаючи ударів. — Чому ви, істинний християнин, захищаєте цих схизматиків?

— Я захищаю не схизматиків, — важко дихаючи, відповів госпітальєр. — Я захищаю могилу мого друга Гійома де Пардо, котру ви, контуре, хочете осквернити.

— Він ваш друг? — здивувався тевтонець, відбиваючи підступний удар. — Хто ж ви насправді?

— Брат ордену Іоанна Єрусалимського.

— Але чому ви тут?

— А чому ви тут? Звідки ви дізналися про скарб?

— Про нього проговорився храмовник, коли непритомним потрапив до наших братів у Німеччині. Ми не могли втратити такий шанс.

— Ви вже його втратили, комтуре! — відказав Руерг і додав: — Пробач, тевтонцю, але сьогодні тобі помирати!

Госпітальєр відбив черговий удар, хвацько крутнув мечем, вибив зброю з руки фон Зальца і рубонув того по шиї. Кров бризнула фонтаном, обдавши Руерга, але він на це не зважав. Випростався, окинув поглядом місце бою.

І побачив Тугара. Русич був іще живий.

Руерг обережно опустився перед ним.

— Славний був бій... — прохрипів Тугар. — Я чув вашу розмову з німцем. Цим тамплієром, який проговорився тевтонцям, був я. Виходить, це я привів їх сюди...

— Мовчіть, — зупинив його Руерг. — Вам не можна говорити.

— Мені вже все можна... — заперечив русич. — Шевальє, виконайте моє останнє прохання...

— Я слухаю вас!

— Якщо будете мати можливість, перекажіть Едуарду Бомону, що у нього є син Гійом. Він про нього не знає. Це в абатстві Ла-Ферте. Обіцяйте мені...

— Не хвилюйтеся. Я виконаю ваше прохання, якщо матиму можливість зустрітися з Бомоном, — заспокоїв його Руерг.

— Для мене цього досить. А тепер покличте до мене ігумена. І прощавайте, шевальє. Я вдячний Господу, що він звів нас разом.

— Ви з братом були славними воїнами. Королю Леву бракуватиме вас!

Карл Руерг підвівся. Він бачив, як до нього обережно наближаються вцілілі монахи на чолі з ігуменом Григорієм. Госпітальєр жестом покликав його до себе і показав на вмираючого. Ігумен одразу зрозумів, чого від нього хочуть.

Поки Григорій сповідав Тугара, Руерг перевірив, чи дійсно Неждан мертвий, а переконавшись у цьому, відійшов убік і, вклякнувши на коліна, почав молитися. Він не став устромляти в землю меча, щоб утворився хрест. По-перше, звичного йому дворучного меча, що його мали лицарі, у Руерга не було, а по-друге, на стіні висіло грубе дерев’яне розп’яття. На те, що хрест «неправильний», а ноги Спасителя прибиті не одним, а двома цвяхами, госпітальєр Руерг навіть не звернув уваги. Зараз йому було не до тонкощів віри.

Григорій та Руерг підвелися одночасно. Їхні погляди зустрілися, і Карл зрозумів, що Тугар помер.

А невдовзі до монастиря підоспіла допомога.

Як завжди, вчасно.

XXX

Того ж таки дня вбитих поховали. Тевтонців спочатку хотіли викинути в Дністер, але ігумен Григорій спротивився цьому, переконавши жителів, що це не по-християнськи, що вони не мають права їх судити і що справжній суд на них іще чекає. Тому дійшли згоди лицарів поховати, але за містом. Тугара з Нежданом, що склали свої голови, захищаючи святу обитель (ченці так і не дізналися, що саме захищали брати), вирішено було поховати тут же, у двох нішах, видовбаних у білій скелі. Для цього ченці спровадили всіх униз, до міста. Виняток зробили лише для Карла Руерга.

Госпітальєр мовчки спостерігав осторонь за незвичним йому обрядом поховання. Прислухаючись до незрозумілих слів, він лише час від часу хрестився, і тільки тоді, коли це робили ченці. Ніхто не нарікав, що монгольський намісник хреститься зліва направо і п’ятьма пальцями. Зараз було не до цього.

Карл Руерг дивився,