Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

Хоч тевтонець і сказав ці слова переконливим тоном, Карл Руерг, однак, не повірив йому.

Уже вночі, лежачи в ліжку, шевалье роздумував над почутим. Із сказаного тевтонцем він зрозумів дві речі. І обидві були неприємні для нього. Перше. Тевтонці, як і він, як і Тугар, полюють за пектораллю первосвященика. І друге, найважливіше. Німців десять. А він один. І Тугар один. Та ще Неждан, який заприсягся зробити все, щоб реліквія не дісталася нікому. Навіть якщо вони об’єднаються, їх буде троє проти десятьох. Не надто сприятливе співвідношення, як на те пішло!

Руерг заклав руки за голову. А чи варто взагалі щось робити? Невже тевтонці ризикнуть силою роздобути реліквію? Це ж безглуздо! Тут, на кордоні Русі й Орди, де можна нарватися і на тих, і на тих? З іншого боку, госпітальєр Руерг знав, що сміливість тевтонців часто межує з безглуздістю, а іноді й переходить межу, тому не можна виключати і цю можливість.

Руерг продовжував лежати з відкритими очима. Він намагався розібратися у тому становищі, у яке потрапив не з власної волі. Розумів, що подальші його дії можуть призвести до того, що його місія так і залишиться невиконаною.

— Чи не зраджую я орден? — запитав він уголос.

Руерг не міг не згадати зустріч із загоном Гійома де Пардо поблизу невідомого села на півночі Італії. Тоді він також стояв перед вибором. Тоді його честь переважила обов’язок, і госпітальєр попередив тамплієра про небезпеку, що загрожувала йому від його ж таки братів. Що ж тепер? Невже знову доведеться робити вибір? Тільки вже не тамплієрам допомагати.

(Дійсно, який з Тугара тамплієр? Хоч Руерг і не палав любов’ю до тевтонців, він все ж зголосився зі словами Ульріха фон Зельца про Гійома — «miles». А до ордену Храму і Хреста, як і до Госпіталя, приймали саме таких. А Тугар, попри свою доблесть та чесність, не є вільнонародженим. Тож не може стати тамплієром, що б то не обіцяли йому лицарі.)

Невже доведеться розповісти про все Неждану, тим самим поховавши будь-яку надію виконати доручення Великого магістра? А якщо нічого не говорити? Тоді тевтонці доб’ються свого, своїми ж методами, тож реліквія знову ж таки не дістанеться йому.

«Куди не ступи — однаково провалля!» — згадав Карл Руерг приказку, сказану колись Великим магістром (щоправда, тоді він ще був звичайним лицарем).

Коли на сході ледь зажеврів світанок, Карл Руерг уже був на ногах. Він прийняв остаточне рішення.

Неждан уважно вислухав госпітальєра, при цьому декілька разів кинувши погляд на брата. Тугар також мовчав, поки говорив Руерг. Він лише нервово кивнув головою, коли мова зайшла про те, хто може бути лицарем будь-якого ордену: Госпіталя, Храму і Христа чи Марії Тевтонської. Коли Карл замовк, Неждан поцікавився:

— І навіщо ви нам це розповіли? Не розумію, яка у цьому ваша вигода?

— Ніякої, — підтвердив Руерг.

— Тоді чому?

— Я не хочу, щоб пектораль первосвященика дісталася тевтонцям.

— Але ж і вам я не дозволю, — нагадав Неждан.

— Я це пам’ятаю.

— Тоді я вас не розумію. Відмовилися від свого?

— Давайте спочатку перешкодимо тевтонцям, а потім уже поговоримо про мене.

Почувши таке, русичі змушені були згодитися із доказами госпітальєра. В свою чергу Тугар запитав:

— Ви гадаєте, що тевтонці не відмовляться від свого?

— На жаль, я знаю тевтонців. У Палестині їх боялися не тільки сарацини. Свої також намагалися не потрапити їм на шляху.

— Тоді доведеться бути насторожі, — підсумував Неждан. — Але як нам діяти?

— Поговори-но з ігуменом, брате!

— Було б добре. От тільки останніми днями він не появляється у місті.

Але на превеликий подив, ігумен Григорій з’явився у Бакоті вже наступного дня. Побачивши Неждана, чернець насупив брови.

— Ти надто нав’язливий, сину мій! — сказав він.

— Повірте, отче, лише бажання захистити Божу оселю від біди пояснює мою настирливість, — заспокоїв його Неждан.

— Чи не ваша заслуга у тому, що нещасне місто Бакоту заполонили вороги православ’я? — суворо запитав Григорій.

— Якщо ви говорите про намісника, то він, хоч і латинянин, все ж представник Орди, а саме вона звільнила Церкву від податків.

— А ці десятеро, що прибули позавчора? — суворо запитав Григорій, невдоволений тим, що Неждан нагадав йому привілеї, отримані від монголів.

— А ось від них я й хочу застерегти вас, отче.

— Ти про що?

— Мені стало відомо, що тевтонців цікавить ваш монастир.

— І їх також? — здивувався ігумен. — Чого вас так тягне до нас? Та помоліться в церкві, що внизу, і дайте нам спокій!

— Я-то помолюся, тільки не думаю, що німці задовольняться цим.

Григорій перехрестився, неначе відгороджуючись від небезпек.