Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

— Пробачте мою зухвалість, але як намісник хана Ногая я мушу знати, що це за справа. До того ж, якщо вона безневинна і не завдасть шкоди місту, я цілком можу вам у чомусь допомогти. Як намісник я маю таку можливість.

— Це було б чудово! — вигукнув тевтонець. — Що ж до самої справи, то смію вас запевнити, вона жодним чином не зашкодить місту. Вона має швидше духовний характер, аніж торговий чи тим більше військовий.

— Я весь увага! — заохотив Руерг.

Він вирішив спочатку вислухати прохання тевтонців, а вже потім спробувати домовитися про передачу листа. Допомігши фон Зальцу у його справі, Руергу буде легше переконати тевтонців вручити його послання іоаннітам, адже стосунки між двома орденами ніколи не відзначалися повагою.

Але те, що він почув від комтура, повністю перекреслило всі його плани. Більше того, примусило шукати союзників. А оскільки друзів у Руерга тут не було, довелося шукати їх серед ворогів.

Ульріх фон Зальц повідомив:

— Перед тим як сказати про справу, що нас цікавить, дозвольте, шевальє, дещо розповісти вам. Ви тут, у Русції, недавно, тому, певне, не знаєте про події, які відбулися тут шістнадцять років тому. Папа Інокентій забажав, щоб ці дикі і схизматичні Землі приєдналися до сонця правди. Він відправив сюди свого посла, абата Опізо. Охороняти його довірили благородному лицарю Гійому де Пардо.

Почувши це ім’я, Карл Руерг внутрішньо напружився.

— Хоч де Пардо і належав до недружнього нам ордену храмовників, він, насамперед, був великодушний, вільнонароджений, щедрий, доблесний і войовничий. Тобто повністю відповідав «miles»[28]. Гійом де Пардо з честю виконав своє завдання. Абат коронував князя Данила і заспішив додому. Але храмовникам довелося залишитися тут, щоб продовжити благородну справу, започатковану Святійшим отцем. Супроводжувати абата Опізо зголосився брат нашого ордену Бурхард фон Горнхаузен. Оскільки абат забажав вирушити негайно, наш брат не мав змоги повідомити про своє нове завдання Верховному магістру Німеччини. А мушу сказати вам, шевальє, що при комтурові фон Горнхаузену була реліквія надзвичайної цінності, котрою володів орден.

— Що це за реліквія? — намагаючись не виказати себе, поцікавився Руерг.

— Ви знаєте Святе Письмо? — запитав Ульріх фон Зальц.

— Не можу похвалитися, що досконало.

— І все ж вам, напевне, відомо, що ізраїльські первосвященики носили нагрудник, у який були вставлені дванадцять коштовних камінців.

— Авжеж, я це знаю. Здається, на честь дванадцяти колін Ізраїлю.

— Саме так. І Бурхард фон Горнхаузен передав Гійому де Пардо саме ці камінці.

Тевтонець замовк, спостерігаючи за реакцією намісника, котрому все важче було стримувати себе. Ти не менше, Руерг запитав:

— А Бакота до цього яким боком?

— О, тут найцікавіше! — продовжив фон Зальц. — Пардо разом із своїми лицарями перейшли на службу до короля Данила, і той використовував їх у своїх цілях. Коли монголи захопили це місто (пробачте, шевальє, але це сталося давно, і вас тут ще не було), сюди і були відправлені храмовники на чолі з Гійомом де Пардо. У битві з монголами достойний лицар наклав головою. Його поховали у місцевому монастирі на горі.

— І що ви хочете? — запитав Руерг, хоч і знав наперед відповідь.

— Де Пардо поховали разом з реліквією, котра належить ордену і Святійшому отцю. Коли Гросмейстер Анно фон Зангерсхаузен розповів про неї папі, Климент IV наказав йому негайно доставити нагрудник йому.

«Хитро бреше!» про себе відзначив Карл Руерг. Вигадка тевтонця виглядала навіть більш переконливо, ніж його власна. І головне, Руерг знав, що замість Гійома абата дійсно супроводжував комтур фон Горнхаузен, який і передав храмовнику камінці.

— Що скажете на це? — поцікавився Ульріх. — Ви зможете нам допомогти? Вам, як істинному християнину, не має бути байдужою доля такої реліквії.

— Не байдужа, — згодився Руерг.

— І що ви думаєте про це?

— Я гадаю, що вирішити цю проблему буде складно.

— Чому? — здивувався фон Зальц. — Наміснику хана не становитиме труднощів переконати місцевих монахів просто віддати нам реліквію. Вони ж мають поважати волю хана!

— Так, це вірно, — згодився Руерг. — Але вірно і те, що ось уже два роки, як місцева церква вважається недоторканною.

— Себто?

— Вона захищена ярликом хана Менгу-Тимура, і як би я не бажав вам допомогти, я не зможу не коритися наказам великого хана.

— І що ж нам робити? — Розчаруванню тевтонців не було меж.

— Боюся, що не зможу допомогти вам. Приймаючи Бакоту, я спробував піднятися на гору до монастиря, щоб дізнатися про стан справ, але тутешній ігумен не пустив мене, пославшись на вищезгаданий ярлик. Я виявився безсилий.

— Але ми не можемо з’явитися перед Гросмейстером, не виконавши його наказу! — мовив комтур.

— Спробуйте пояснити йому. Гадаю, така людина, як Гросмейстер, мудрістю якої захоплюються навіть вороги, із розумінням поставиться до вашого роз’яснення.

— Напевне, — німецькою мовою сказав