Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Антену поправляв на даху, — збрехав Лев.

— Ану зачекай хвильку, — попросила стара. Лев прищулився під захистом винограду, як щур, що втікає від кота. — Тепер добре! — вигукнула сусідка. — А то не було ніякого сигналу. Молодець, Левчику!.. — аж верещала від задоволення.

«Та заткніться ви!..» — подумки вилаявся Безрукий. Ну не втечеш від пані Стефи непомітним, хоч умри!..

— Ти додому?.. — не вгавала сусідка.

— До коханки... — якомога тихіше признався Лев, але так, щоб стара почула, а не почала своє: «Га?.. Що ти сказав, Левчику?..». — Тільки Марі не видайте!.. — попередив її.

Пані Стефа мовчала. Вона була спантеличена. «Я чогось не знаю?.. — мучилась вона. — Марі немає, а він від неї втікає!.. Бардак якийсь, а не життя!.. Всі з глузду поз'їжджали!.. А може, Левчик дійсно здурів?.. З горя!.. Треба когось попередити!.. Але кого? Міліцію?.. Лікарів?.. Боже, за що ти мене нагородив такими непевними сусідами?.. Тепер треба мізкувати, як їм допомогти і собі не зашкодити!.. Яке то життя непередбачуване, довше би воно тривало!..» — У руці сусідка тримала телефонну трубку.

Сонце вже на повну котушку зустрічало Юріїв день. Встелило йому вишиту доріжку, мовляв, іди, звільняй світ від гада, Змієборцю!.. На тебе вся надія, бо ти — світло!..

Лев помчав на проспект Свободи, бо там — спасіння... Дорогою молився. «Голуба! Дай голуба, Боже! Більше нічого в тебе не прошу!..» Навіть про Ганнусю і Марі не згадував. Так був зациклений на цьому птахові... Люди!.. Нещасні земні створіння!.. Вас Бог не зрозуміє ніколи!.. Ви ж самі не знаєте, що хочете і чого прагнете!.. Поки ви не визначитеся, вам Бог не поможе. Він не відає, що з вами робити... У нього чіткі правила, а ви живете за винятками!.. Винятки — не прерогатива Господа!.. Винятки — Його головний біль!.. Визначайтеся, дурники!..

Проспект Свободи кишів туристами. А голубів не було. Жодного. Хоч би якийсь заблукав. Хоч один. Нехай покалічений, з перебитим крилом, немічний, напівживий, на смертному одрі, але голуб!..

Від оперного театру, взявшись за руки, бігли хлопець і дівчина. Розштовхували перехожих, не церемонились. У ранок суцільного блаженства і свободи кудись спішили, наївні...

Задзвенів Левів новий телефон. Стандартно. Мелодії йому ще Марі не вибрала. А чи вибере?..

— Де ви, Леве Львовичу?..

— Перед тобою... — відповів Безрукий, і захекана парочка ледве встигла загальмувати перед скелею, якою був Лев.

Борис навіть не пробував віддихатися.

— Птахів не буде, — ледве прохекав він. — Хтось їх звідси спровадив. Електромагнітними хвилями, схоже...

— А можна ці хвилі якось заглушити?.. — запитав Безрукий.

— Можна. Але ми не маємо техніки. І часу... Навіть якби ми припинили сигнал, який відлякує голубів, уже цієї миті, птахи все одно до першої години не прилетять... Не так усе просто...

Мозок Безрукого найкраще працював у безвиході. Мав таку дурну схильність.

— Інші варіанти є? — запитав Лев.

— Є... — вимучила із себе Люба. — Ганнуся...

— Тобто?..

— Птах її відчує... Бо вона чиста... Без гріха... Ангел, розумієте?.. — Слова матері Бориса про «ангелів» пульсували у мозку дівчини і не замовкали. Наполегливо товкли воду в ступі... Проте Люба була переконана, що не воду, а щось набагато твердіше...

Лев розумів лише єдине — що його розуміння за межами розуміння...

Він вихопив із кишені мобільний. Не міг натрапити на потрібні кнопки. Нарешті підніс слухавку до вуха.

— План «Д», — сказав рішуче і вимкнув розмову. Борис і Люба дивилися на Безрукого з розтуленими ротами. Лев глянув на годинник. — Одинадцята. — Задумався. — Маємо встигнути... Ти, — ткнув вундеркіндові в груди, — біжиш... — ще раз глянув на годинник. — Ні, мчиш до цирку... Там заскакуєш в авто з номером 0605... Їдеш, куди тебе везуть... Будеш паролем...

— А?..

Безрукий не дав вундеркіндові права на інші звуки.

— Про «а», «бе», «ве» та інші букви алфавіту я тобі розтлумачу згодом... Якщо виживемо... Ага, повтори номер машини!..

— 0605! Шосте травня — нинішній день. Що тут запам'ятовувати?..

— Точно... — здивувався Безрукий. — Тоді — біжи!..

Юнак вихором зник за будинком. Люба провела його поглядом.

— Я відчувала, що ви не просто так спокійні, Леве Львовичу...

— Я, як ніколи, хвилююсь, Любочко... — мовив Безрукий. — Більше того, признаюся тобі, боюсь... Спокій — ширма... Але шанс є...

Дівчина вичавила із себе скупу посмішку.

— Шанс завжди є... — підтвердила переконано.

— Вірно. Та тільки потрібно вміти ним скористатися...

— А що ми, — Люба зробила наголос на «ми», — будемо робити?..

— Чекати... Це найгірша робота, яка є у світі... Ми майже дві години, чого б це нам не коштувало, мусимо витримати паузу...

— Де?..

— Тут. На лавці. На проспекті Свободи, 15... — Лев зняв з руки годинника і сховав у кишеню. —