Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

відома кожному, і на ту, що зрозуміла лише мені. До речі, та, що відома кожному, — коротка і виразна, але цілком помилкова.

— Отже, — весело продовжив велетень Фламбо, — почнімо з неправильної частини, а саме з того, що усім відоме, але неправдиве.

— Не так, щоб аж цілком неправдиве, — вів далі Браун, — але принаймні дуже неадекватно відображає правду, бо майже все, що відомо загалу, виглядає приблизно так. Артур Сен-Клер був видатним і талановитим англійським генералом, якого — після його успішних і продуманих операцій в Індії та Африці — було призначено головнокомандувачем у війні з Бразилією в той час, коли знаменитий бразильський патріот Олів’єр проголосив свій ультиматум. Генерал Сен-Клер був змушений на чолі невеликого війська атакувати величезну Олів’єрову армію і, після героїчної битви, потрапив у полон. Попри обурення всього цивілізованого світу полоненого Сен-Клера повісили на найближчому дереві, де він висів зі своєю поламаною шаблею на шиї, поки його не знайшли після відступу бразильських військ.

— І ви гадаєте, що вся ця популярна в народі історія неправдива? — поцікавився Фламбо.

— Навпаки, до цього місця вона, можна вважати, правдива, — спокійно відповів його приятель.

— Ого, то вона справді довга, — сказав Фламбо, — але якщо вона правдива, то в чому її загадка?

Їм довелося проминути не одну сотню сірих примарних дерев, перш ніж невисокий священик спромігся на відповідь. Він прикусив собі пальця і замислено сказав:

— Бачите, загадка — це продукт психологічний. Точніше, це продукт двох відмінних психологій. У тій бразильській справі дві найвідоміші постаті сучасної історії дуже примітивно діяли одна супроти одної. Зверніть увагу, що і Олів’єр, і Сен-Клер — герої, а їхня битва, з історичного погляду, нічим не відрізняється від поєдинку Гектора з Ахіллом. А тепер подумайте, що мало б трапитися, якби Ахіл виявився боягузом, а Гектор — зрадником?

— Далі, далі! — нетерпляче промовив велетень, коли Браун знову застромив пальця між зуби.

— Пан Артур Сен-Клер був офіцером старого, релігійного штибу — із тих, що врятували нас під час повстання сипаїв,[33] — продовжував Браун. — Він надавав перевагу розумному виконанню обов’язку, а не сліпій силі запалу, був мужнім та рішучим командиром і дуже обурювався, коли мали місце невиправдані втрати у живій силі.

Водночас останню свою битву він провів так невдало, що й дитина могла вказати на абсурдність його дій. Не треба бути великим стратегом, щоб зрозуміти, що битва буде лютою і її варто уникнути так само, як перехожому — вантажівки. Отже, перша загадка — що сталося з розумом англійського генерала? Друга загадка — що сталося із серцем бразильського генерала? Президента Олів’єра можна вважати провидцем чи дурнем, але навіть його вороги визнавали, що він був великодушний, мов справжній лицар. Майже половину полонених бранців він згодом відпускав на волю або ще й винагороджував. Ті, хто ненавидів його, йшли від нього зворушені його простотою і щирістю. Який же дідько вселився в нього, коли він — єдиний раз у житті — наніс той смертельний удар, ще й тому, хто жодним чином йому не загрожував? Ось і вся історія. Один із наймудріших чоловіків зробив ідіотський вчинок, мотивація якого невідома до нинішнього дня. Один з найдобріших чоловіків безпідставно здійснив по-диявольськи жорстоке вбивство. Ось вам початок і кінець цієї історії, тепер, мій друже, робіть висновки самі.

— О, ні, — невдоволено пирхнув Фламбо, — я полишаю її вам і сподіваюся, що про висновки ви мені розкажете так само цікаво.

— Гаразд, — погодився отець Браун. — Мушу визнати, що змальована мною громадська думка буде спрощеною, якщо не врахувати двох подій, які сталися пізніше. На жаль, я не переконаний, що вони відтворюють усю цю історію у новому світлі, оскільки ніхто не може збагнути їх смисл. Зате вони висвітлюють нові темні місця у цій справі, до того ж, із цілком несподіваного боку. Перша подія. Сімейний лікар Сен-Клерів посварився з ними й опублікував низку пасквілів, у яких змальовував генерала релігійним маніяком, хоча насправді той був звичайною набожною людиною. Як би там не було, але тим публікаціям не надали ваги.

Хоча, з іншого боку, кожному було відомо, що Сен-Клер був дещо ексцентричним у своєму пуританському благочесті. Друга подія, очевидно, значно важливіша. У тому злощасному і недоукомплектованому полку, що так необачно здійснив напад на Чорній річці, служив такий собі капітан Кейт, він тоді був заручений з дочкою Сен-Клера і згодом одружився з нею. Капітан був серед полонених, захоплених Олів’єром. Він добре з ними повівся і, окрім генерала, усіх відпустив на волю. Через якихось двадцять літ той чоловік, уже в ранзі підполковника, опублікував свою автобіографію під назвою «Британський офіцер у Бірмі та Бразилії». У тому місці, де заангажований читач шукав розгадки таємничої загибелі Сен-Клера, були такі слова: «На кожній сторінці своєї книжки я подав події так, як вони відбувалися насправді, дотримуючись, щоправда, тієї старомодної думки, що слава Англії досить давня і каже сама за себе. Єдиним винятком у цій справі є трактування поразки англійців у битві біля Чорної річки, я навів власне бачення її причин, але ці причини — вагомі й переконливі. Гадаю, що в пам’ять про тих обох видатних командирів варто сказати ще й таке. Генерала Сен-Клера безпідставно звинувачують у неспроможності здійснення тої останньої атаки — принаймні я особисто був свідком, що у ній генерал усе передбачив і та атака була однією з найбільш доблесних і майстерних у його житті. Так само, марно звинувачують президента Олів’єра у жахливій несправедливості. Вважаю своїм обов’язком підтвердити, до честі ворога, що він діяв навіть з кращими намірами, аніж йому зазвичай притаманні. Отже, я хочу запевнити співвітчизників, що генерал Сен-Клер — зовсім не недоумок, а президент Олів’єр — зовсім не нелюд, як про них кажуть. Це все, що я маю повідомити, і жодні міркування не змусять мене додати до вже