В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Усі засміялися, а Самко здивувався, що Марко, вперше за весь час, як він його знає, забалакав сам.

– А вже ж, брати, вам доведеться побути за вчених ворожбитів, – умовляв Григор. – Не думайте, що пан такий вже занадто мудрий. Він із примхами, упертий, коверзливий, пишається своїм великим панським словом. А обдурити його, як плюнути, коли казати оте, що йому довподоби. Він вірить у Бога і в різне чортовиння. Коли він закинув у льох людей, після того їздив до Києва радитись до якогось дуже святого ченця, а той порадив не випускати людей з льохів; сказав панові, що коли вийдуть з льохів в’язні, тоді вже панові не жити. Пан повірив і після того закував людей у такі ланцюги, що як їх і розбити... Отже, ви, брати, не одмовляйтеся поворожити панові, – казав Григор. – Віщуйте йому про його перемогу над ворогами, особливо над найбільшим його ворогом, бо в нього є такий ворог.

І далі Григор розповів бурсакам про пана, що він не так давно був біля самої цариці, мав пошану, але набув собі великого дуже ворога, такого, що навіть і тепер боїться згадати його прізвище, бо через нього він втратив ласку цариці. А оце він з нудьги їздив по чужих краях, подорожував і возив із собою його, Григора, та старого музику, Яська.

– Річ неважка пророкувати та волхвувати, побільше туману в слові й усе, – радив Григор. – Коли напророкуєте йому добра, то він вас і ослобонить. Тоді підете собі, куди надумали.

– Та треба щось таке надумати, щоб збрехати, – погодився Самко. До речі, ми знаємо, як звуться оті зорі.

– От і гаразд, коли гаразд, – зрадів Григор.

Коли почало світати надворі, Орина й Дося пішли до хати, а Григор та бурсаки лишилися на Страшній леваді, ждучи старого музику, що був на могилі дочки.

– Напевно, завтра пан буде з гостями бенкетувати на своїй улюбленій леваді, – говорив Григор бурсакам. – Ви ж, брати, наготуйте відповідну волхвам рацію. Головне – сміливість. Ви цим визволите нас, бо після ворожіння пан зробиться зовсім безпечний, не буде стерегтися, а це нам саме й потрібно. Та й самі уникнете Борисової помсти. Отой Борис та ще є другий, Петруня, то найщиріші панські пси. Вони стежать за кожним моїм словом, за кожним кроком. Хто мене часто визволяє, то це німець Фрик. Кому-кому, а вже мені доводиться крутитися й брехати, як нікому, і дуже бути обережним. Увесь час жартую з вогнем. Коли схиблю в чому, то вже не вискочу, бо вже давно помічений до льоху.

Балакаючи, Григор весь час прислухався, немов когось ждучи. Аж ось у кущах від берега почулося сюрчання перепелиці, а потім одгукнувся перепел. Григор свиснув тихенько, в кущах заворушилося.

– Коли йти, то йти, – сказав ніби сам до себе Григор.

У ту ж мить з кущів з’явилася невисока постать людини.

– Ти, циганчук? – запитав Григор. – Іди сюди, не бійся.

До нього підійшов парубок в мокрій одежі, видно було, що він тільки що переплив річку.

– Чого це ти забарився?

– Ніч тепер мала, – одповів той і замовк, дивлячись на бурсаків.

– Кажи! Вони свої, хоч і нетутешні, – кивнув Григор на Самка з Марком. – А що там гомонять оті, що босі? – запитав таємничо.

– Що ж гомонять? Скидають халявки. А гавкуни не дуже пантрують, – одповів парубок.

– Нехай там ковадло міркує, а босі танцюють. Я постукаю, коли гавкунам буде холодно, – сказав Григор парубкові.

– Їх нагріють плетені, – промовив парубок і зник за кущами.

Бурсаки слухали здивовано незрозумілу для них балачку Григора з парубком. Самкові пригадалася отака балачка кравця Абрума з розбійниками, коли він з Марком були вскочили в лабети в Чернігові.

– Що ж, кинемося ще у вогонь. Ми знаємо, що боротьба нерівна, покличе пан муштрованих людей, збере своїх прикажчиків-псарів, і нас приборкають: кого закатують, кого закинуть в льохи на довгу смерть. Оце нас жде. Але ж далі вже неможна. Оце в нас одна надія, що за нами підуть усі, бо ждали Пугача, немов Бога з неба. Коли б він був пройшов отут, тоді б інакше повернулося. Та вже підемо на що буде. Коли б ще нам стали на допомогу руські, що по той бік Сейму, з-під Путивля. Оті руські вже двічі допомагали нашим битися з псарями, багато їх повбивали, хоч і їх самих полягло тоді чимало. Допоможуть. Однаково й вони під батогами стогнуть, – говорив Григор.

– Та що це Ясько не йде? Уже час наплакатися, згадав він про старого музику і, вставши, пішов у той бік левади, де кладовище самогубців.

Самко почухав добре потилицю і подивився на Марка.

– Отаке воно, Марку! Що день, то й новина. Та де там, по дві новини на день, і всі такі, що хоч куди. Одна від одної краща. То нас у кріпаки, то у волхви, а це вже у вояки. А там, дивись, опинимося в льоху на ланцюгу. Веселий край! Отут не занудьгуєш. То ж в світі є такі терплячі люди. А щось вони надумали! Хоч я дурний, мов пень, а от мені