Наомі Новік - Відірвана від коренів

— Це жахлива ідея, — сказав Дракон. — Але дозволити Мареку повести вас і Соля туди ще гірше, ніж піти самому. По крайній мірі, у мене є деяке уявлення про те, чого можна очікувати. Ідіть: у нас не так багато часу.

Кася мовчки допомогла мені зібрати пучки хвої для заклинання. Сокіл уже будував складний щит зі своїх власних заклинань навколо принца Марека, і сяючі стіни з уявної цегли виростали одна за іншою, і коли він завершив конструкцію над головою Марека, вона засвітилася вся цілком, а потім зникла, Коли я подивилася на Марека боковим зором я побачила слабке мерехтіння, що чіплялося до його шкіри. Сокіл поставив ще одне на себе. Я зауважила, що він не наклав його на жодного з солдатів.

Я стала на коліна і розвела вогонь серед хвої і гілок. Коли гіркий дим наповнив мої легені і висушив горло, я подивилася на Дракона.

— Накладете зараз? — Запитала я. Заклинання Дракона осіло на мої плечі, як важке пальто біля каміна: воно залишило по собі свербіж, відчуття незручності, і занадто багато думок про те, чому я вбираюся і навіщо це потрібно. Я наспівувала захисні закляття, уявляючи, що я ітиму решту шляху всередині зими: не тільки пальто, але рукавиці, вовняний шарф, шапка з вухами застебнутими внизу, захисні штани над чобітьми, і вуаль, накинута зверху, така щільна, що не залишає ніяких шпаринок для холодного повітря.

— Всім принести свої шарфи, — сказала я, не відриваючись від мого димного вогню, забувши на мить, що я розмовляю з дорослими чоловіками, з солдатами; і ще більш дивним було те, що вони зробили те, що я наказала. Я завивала дим навколо накидок, дозволяючи йому занурюватися в шерсть і вовну, передаючи захист разом з ним. Остання гілка розсипалася попелом, і вогонь погас. Я піднялася, трохи похитуючись, на ноги, кашляючи від диму, і потерла почервонілі очі. Коли я моргнула і змогла знову ясно бачити, я здригнулася: Сокіл дивився на мене голодним поглядом, прикладаючи складку свого плаща до власного рота і носа. Я швидко повернулася і пішла до річки, щоб змити, сажу і бруд з моїх рук і обличчя. Мені не сподобалося, як його очі намагалися пронизати мою шкіру.

Кася і я поділили хліб: нескінченно знайома щоденна буханка від пекарки з Дверніка, хрустка, сіро-коричнева кірка і трохи кислий смак, як щоранку у мене вдома. Солдати прибрали пляшки, доїли крихти і повернулися на своїх коней. Сонце встало над деревами.

— Добре. Сокіл, — сказав принц Марек, коли ми всі були на конях. Він стягнув свою рукавичку. У нього було кільце, яке сиділо над першим суглобом мізинця, делікатна кругла смужка золота з маленькими блакитними коштовностями; жіноче кільце. — Покажи нам шлях.

— Піднесіть палець вгору, — сказав Сокіл, і, нахилившись зі свого коня, вколов палець Марека шпилькою і стиснув його. Крапля крові сповзла на кільце, поєднавши золоте з червоним, а Сокіл пробурмотів пошукове заклинання.

Сині камені потемніли до фіолетового кольору. Таке ж світло зібралося навколо руки Марека, і навіть коли він натягнув рукавичку, світло залишилося люмінувати. Він підняв кулак перед собою і перемістив його з боку в бік: світло пожвавилося, коли він показав рукою в сторону Вуду. Він повів нас уперед, і один за одним коні перейшли смугу випаленої землі і зайшли під темні дерева.

Весняний Вуд відрізнявся від сплячого зимового. Було відчуття пробудження до життя і деякої діяльності. Моя шкіра затремтіла від відчуття чийогось погляду, як тільки перша тінь від гілля дерев торкнулася моїх очей. Копита коней падали на землю з глухими ударами, піднімаючись над мохом і чагарником, який окантовував кущі ожини, яка мала гілки з довгими колючими шипами. Тихі темні птахи-тіні металися майже невидимі від дерева до дерева, супроводжуючи нас. Я раптом впевнилася, що якби зайшла сюди навесні, я не досягла би Касі взагалі; у всякому разі не без бою.

Але сьогодні ми їхали разом з тридцятьма вершниками, які оточували нас, всі вони були у броні і озброєні. Солдати мали сокири та смолоскипи і мішки солі, як наказав Дракон. Ті, хто їхав попереду, розширювали стежку, і ми проїжджали повз свіжі пеньки і вигорілу ожину по обидві сторони, сіль всіювала землю позаду нас, так що ми могли відступити тим же шляхом, який торували.

Але сміху не стало. Ми їхали мовчки, лунав лише приглушений дзвін упряжі, м'який глухий стукіт копит по свіжій стежці, і необхідні слова попередження один одному про повороти. Навіть коні більше не іржали. Вони дивилися на дерева великими очима з білим проблиском. Ми всі відчували, що за нами слідкують.

Кася їхала поруч зі мною, і її голова була повернута і вона нахилилася майже до шиї коня. Мені вдалося протягнути руку і спіймати її пальці своїми.

— Що таке? — тихо спитала я.

Вона повернула коня і вказала на дерево на деякій відстані від нас, старий почорнілий дуб, у якого вдарила блискавка; мох висів на його мертвих гілках, як старі ганчірки, яких накидали просушитися. — Я пам'ятаю це дерево, — сказала вона. Вона опустила руку і подивилася над вухами свого коня. — І цю червону скелю — мене несли повз неї, і цей сірий виступ — усе. Я ніби знаю це місце. — Вона теж перейшла на шепіт. — Так, ніби я ніколи не полишала його взагалі. Я не знаю навіть чи ти реальна, Агнешка. Що робити, якщо я сплю і все лише сон?

Я безпорадно стисла її руку, не знаючи, як заспокоїти.

— Там буде щось недалеко, — сказала вона. — Трохи далі.

Капітан почув її і озирнувся.

— Щось небезпечне?

— Мертве, — сказала Кася, і опустила очі до сідла, а її пальці стисли повідок.

Ми виїхали на