Наомі Новік - Відірвана від коренів

все несподівано стало набагато простіше. Дракон був правий: його зараження було слабшим, ніж у Касі, хоч і виглядало жахливіше. Єржи не був так глибоко в лісі, як вона. Після того, як він почав рухатися, він пішов, спотикаючись, до нас, і хоча гілки кидалися на нього шляху, вони били тільки ляпасами. Він поклав свої руки на обличчі, і продовживв рух до нас, проштовхуючись через них.

— Продовжуйте заклинання, — сказав мені Дракон, коли ми підійшли до кінця, і я зціпила зуби і підтримувала Summoning щосили, поки він звільняв свою магію. — Тепер, — сказав він Соколу, — Коли він виходитиме, — і коли Єржи почав оволодівати своїм обличчям, вони підняли руки пліч-о-пліч і промовили одночасно:

— Ulozishtus sovjenta!

Єржи скрикнув, проштовхуючись вперед через очищувальний вогонь, але пройшов крізь нього: кілька смолистих смердючих крапель витекли з куточків його очей, вибігли з ніздрів і впали на землю, курячись димом, а його тіло опало і безвольно повисло на ланцюгах.

Кася відтягла Кристину вбік, і Дракон зробив крок вперед, вхопивши підборіддя Єржи рукою у рукавичці, як лещатами, і підвівши його вгору, поки я закінчувала читати Summoning.

— Подивіться зараз, — сказав він, звертаючись до Сокола.

Сокіл розвів руки по обидві сторони від Єржи і кинув заклинання, коротке, як стріла. Воно погасило у кінцевому швидкому проблиску світло Виклику. На стіні між ланцюгами, над головою Єржи, заклинання Сокола відкрило вікно, і ми всі побачили на мить високе старе серце-дерево, у два рази більше того, у якому була Кася. Його кінцівки дико металися у хрусткому полум'ї.

Розділ 14

Солдати сміялися один з одного, і були веселі, коли ми залишали тихий Двернік перед світанком, провівши у ньому ніч. Всі були озброєні, і чудово виглядали у якості супроводу. Шоломи з пір'ям, довгі зелені плащі, і такі ж зелені щити, які висіли на сідлах. Вони знали, як справити враження; коні гордо йшли через темні провулки, і навіть тримали свої шиї зігнутими. Звичайно, не так легко було знайти тридцять шарфів у маленькому селі, так що більшість з них закутували лице в товсті кусючі вовняні хустки, призначені для зими, огорнувши їх хто як умів навколо шиї та обличчя, як наказав Дракон. Вони продовжували влаштовувати їх на обличчі, нишком відсовуючи, щоб подихати, вдаючи, ніби хустки їх дряпали.

Я сіла би на великого і повільного коня мого батька, який тільки подивився би на на мене з легким подивом, якби я встала ногами на його широку спину, і який відмовлявся мати щось спільне з риссю, а ще менше з галопом. Але принц Марек посадив нас на запасних коней, яких його лицарі вели з собою, і вони здавалися абсолютно різними тваринами. Коли я випадково натягнула повідок надто сильно, моя кобила стала на диби і забила копитами, ступаючи задніми ногами вперед, а я вчепилася в тривозі у гриву. Кобила опустилася на чотири ноги через деякий час сама, з причини, настільки ж непроникної для мене, і потім гарцювала, дуже задоволена собою. По крайній мірі, поки ми не проїхали Заточек.

Певного місця, де дорога з долини закінчувалася, не було. Я вважаю, що вона тяглася набагато далі — за Поросну, і, можливо, в якісь інші давно поглинуті Вудом села. Але після скрипу млина будинки Заточека і міст зникли позаду, бур'яни і трави почали гризти її по краях, і проїхавши кілька миль вперед, ми могли з непевністю сказати, що вона досі була під ногами. Солдати все ще сміялися і наспівували, але коні були мудрішими, ніж ми. Їх темп сповільнився без будь-якого стримування від вершників. Вони фиркали і нервово смикали головами, їхні вуха поверталися вперед і назад, і їх шкіра нервово посмикувалася, ніби їх турбували мухи. Але мух тут не було. Попереду стояла стіна темних дерев і чекала.

— Перепочинок, — сказав Дракон, і, як ніби вони розуміли його і зраділи з приводу, коні зупинилися майже відразу, всі як один. — Можна напитися і з'їсти що-небудь, якщо вам хочеться. Ваших губ нічого не повинно торкатися, як тільки ми опинимося під деревами. — Він зістрибнув з коня.

Я злізла зі своєї кобилки, дуже обережно.

— Я візьму її, — сказав мені один з солдатів, білявий хлопчик з дружнім круглим обличчям, затьмареним у двох місцях зламаним носом. Він ляснув мою кобилу, весело і звично. Солдати повели коней до річки, щоб ті напилися і діставали буханки хліба і пляшки.

Дракон поманив мене до себе.

— Одягніть заклинання захисту, так густо, як тільки можете, — сказав він. — А потім спробуйте поставити його на солдатів, якщо вдасться. Я накладу інші.

— Вони стримають тіні від прослизання у наші тіла? — засумнівалася я. — Навіть всередині Вуду?

— Ні, але сповільнять їх, — сказав він. — У мене є склад за Заточеком: Я тримаю у ньому проносне, коли необхідно випалювати кордон. Як тільки ми вийдемо, ми підемо туди і почнемо приймати його. Десять доз, незалежно від того, наскільки ви будете впевнені, що з тілом все в порядку.

Я подивилася на натовп молодих солдат, які розмовляли і сміялись між собою, жуючи хліб.

— У вас достатньо його для них усіх?

Він кинув на них холодний відчужений погляд, як помах коси.

— Багатьом з них він не буде потрібен, — сказав він.

Я здригнулася.

— Ви до цього часу думаєте, що це погана ідея. Навіть після того, як ми повернули Єржи. — Тонка цівка диму ще виднілася вдалині, де догорало серце-дерево: ми бачили її вчора.