Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

рано кури запіли, пан Іван встав, три свічки зсукав: при першій свічці личко вмивав, при другій коника сідлав, при третій свічці хвалився: нема в короля такого коня, як у славного пана Івана!»

А були ті жінки, як ружі, а хлопці, як ясени дужі, а одежа на них, мов розмай, весела: байорки, квітчасті кутаси, дублені кожухи й вибивані перламутром кептарі; згарди на жіночих шиях виклично попідбивали підборіддя, аж уста повипиналися, мов для поцілунків; камаші в парубків з барвистої волічки ткані, а юхтові постоли рийками позадиралися, бо квапно їм було рушати з колядою до людських дворищ.

Зачудувався Леонтій красою, якої не бачив у своїх краях, її дійств схожих не зрів у Візантії: переодягнуті в лати руських воїв хлопці внесли на подвір’я вертепну скриньку на високій тичці, й визирав з одного віконечка маленький Ісус у золотому німбі, а з другого – світовидний Даждьбог – панували вони на першому поверсі вертепу, а на нижньому вимахував мечем лютий цар Ірод й пританцьовувала Мара з косою.

Й подумав місіонер:

…Прийшов до них мій Бог – урочистий і до мук готовий – і побратався з їхнім богом, веселим і добрим. Й поєднаються у цьому краю суворість з веселощами, й народиться тут життя не подібне до нашого і ні на яке інше не схоже. Руський Бог любується жіночою вродою й напоказ її виставляє; руські парубки в танець ідуть і дівочок ведуть, бо язичницький бог дозволяє їм веселитися і яскравою одежею пишатися. А наш – візантійський і римський – в чорні туніки жон одягає, насуває клобуки мужам понижче вух; сарацинський, що над Тибром, велить заслоняти дівочу вроду попоною, щоб хоч крізь прорізи ледь прозирала, а мужів у дервішські сіряки обгортає; дикі мордвини з-над Ітіля, яких касапчами прозивають, на свято народження сонця криваву тризну справляють: оленів ріжуть, живою кров’ю впиваються й шаманять, обзиваючи найогиднішою лайкою рідних батьків.

І зрозумів Леонтій цієї миті, що треба йому, місіонерові, всіх сил докласти, щоб зберегти в руському краю неповторну красу давніх звичаїв, освятивши їх християнським благословенням, й може таке відбутися лише тоді, коли скіпетр Єгови перехреститься із жезлом Даждьбога.

…А вже вирушили колядники з дворищ й потягнулися вздовж селища по розбейканій весною дорозі, що вела до замку, який прошивав шпилями небо на крем’яній горі скраю світу. Поза ним простилалася чужина, й замкові мури захищали від неї правічні житловища людей, котрі сповідували старі звичаї, визнавали давні покони й святкували переберійну коляду. Й не мали ті житловища меж – була то земля, яку обороняв своєю ворожбою від злих духів, лютих сил Природи й від захланних чужинців волхв Ревера. Леонтій подався слідом за колядниками, передчуваючи, що стане свідком примирення Єгови із Даждьбогом…

Перебрані за воїв парубки йшли попереду юрмища з вертепною двоповерховою скринькою, яка, розширившись, зайняла все безмежжя довколишнього світу, – весь край від небес до землі став єдиним вертепом.

Під склепінням неба ще шугали Стрибогові вітри й зоріло всевидяче око Сварога, йшли слідом за Месією, якого досі ця земля ще не зріла, дванадцять рибалок із сітями; ті сіті тягнулися шлейфом за рибалками й загортали з собою збитошних полісунів, в яких перемінилися хлопчаки, що підбігали за колядниками, й закоханих, що й світу поза любов’ю не зріли, – Лада й Лелю; Ярило, зачувши весняну переміну, наздоганяв рибалок, щоб самому в ту неволю потрапити; простір між сходом, де панував Білобог, і заходом – володінням Чорнобога – прошивали блискавки, віщуючи битву добра і зла в Природі: Чугайстри, Перелесники й Переплути з реготом здіймалися до хмар, на яких вели хороводи Нявки-повітрулі, й кожен забирав у полон найкращу й летів з нею, щоб заховатися від Долі за синіми оболоками – усі ті примари ринули, загорнуті в рибальські сіті апостолів, що йшли за Месією, який тримав хреста в руках, й боялися, і чудувалися з невиданої новизни нової віри, ознаменованої хрестом; незнана досі тяга не відпускала їх, хоч зловісні Див, Пек та Чур галасували під небесами, застерігаючи й проклинаючи новіціїв. А Чорнобог перегороджував їм шлях блискавками, що стрілами падали вниз, де сунули невблаганні Мара, Щезби, Переберія й кощава, з чорними ямами очниць, смерть з косою, яка Навою звалась.

І як колядники зупинились перед підхмарним замком, назустріч їм вийшов волхв Ревера, звів уверх руку з мідним келепом й погрозливо замахав ним до чорних сил, примовляючи:

«Чорний чорнокнижнику, злий Чорнобоже, запрошую тебе на Святу вечерю, та коли не йдеш до мене нині, то не приходь і завтра! Відсилаю тебе в темні бори, в дикі недеї: туди тобі гудіти, туди тобі гриміти, червоні піски переливати-пересипати, а на мою землю тя не пущу, щоб ти й сконав. Амінь!»

І зрозумів Леонтій, що язичницький волхв Ревера дає дорогу новій вірі, й колядники за те віддають йому хвалу:

Ішов місяць по небу Та й зустрівся з ясною зорею: Ой зійди, зійди, зоре, де маєш стати — У пана Івана на його дворі. Ой дай, Боже, Святий вечір!

Тож і місіонер заплутався в рибальські сіті й вивільнитися з них не мав охоти, уздрівши злагоду старовини з новизною. Однак із сердечною скрухою провидів Леонтій, як крізь муки і битви пройдуть нові колядники, і жертву, якою