Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— А відтоді… як із тобою ото посварилась.

— Ну і?..

— Ну й пішла!.. То все мої подруги.

— А мужчини хто?

— Хто? Ніхто!.. Дурні все, як оце й ти… Бувай!

Василь Минко. Беладонна

Три шляхи передо мною слалися:

Один — шукати йти Льолю. (Жаль чортової дівчини!)

Другий — іти на репетицію. (Занудився — як бога її ждав!)

Третій — Ніна призначила побачення. (Хороша ж, ідолова душа! Вогонь!)

Та Льоля хай, мабуть, підожде. Завтра вдень піду до адресового столу. Ніна?.. Да, до неї треба піти. Але ж від неї так легко не відчепишся — і спізнюсь на репетицію.

А що, як і її потягти на репетицію? Ну, понудиться трохи — їй не звикати. Правильно!

Сів на трамвай — і за п'ять хвилин був на Садовій. Ніна чекала мене у «Ведмеді». На мою пропозицію згодилась, і навіть із радістю. Терпеливо висиділа три години на репетиції — і ані пари з вуст, що набридло. Навіть задоволена була. А як поверталися додому, раптом запиталася:

— А чи не можна й мені до вашої трупи вступити?

Я відповів, що не можна, і чому саме. Вона не образилась, а тільки пожурилась:

— Який жаль!.. Нещасна я, чому я не родилась українкою?

Запитав, чому це раптом у неї так.

— Ну як же? Така краса!.. Така чудова п'єса, такі чудові пісні!.. А як іще зодягнуться в українське вбрання… Ех!

…Повертаючись від Ніни, цілком випадково зустрівся на вулиці Енгельса з Нелею. Ішов, думав про щось, як раптом чую позад себе:

— Нелю, почекай!..

Дівчина, що йшла поперед мене, на цей оклик зупинилася. Відійшла набік і стала. Виходило, що вона була Нелею. Неля. Неля!.. Щось мені ім'я наче це знайоме?.. Не довго думаючи, я хутко підійшов до названої Нелі. Їх уже було дві.

— Пробачте!.. Хто з вас буде Неля?

— Я… — озвалась одна.

— Дуже приємно!.. Ще раз пробачте: ви, здається, подруга Льолина?.. Грінберг Льолі… Знаєте таку?

— Знаю…

Підозріло скосила на мене очима. Нелина подруга попросила в мене цигарку й пішла собі.

— Так от, товаришко Нелю! Мені вона зараз дуже потрібна… Власне… треба з нею побачитися…

Сказала, що не знає, і хотіла йти. Я затримав знову. Не затримав — поруч із нею пішов. Щодалі Неля ставала привітнішою. Коли ж узнала моє ім'я, сказала, що про мене їй Льоля говорила. Дала мені свою адресу й прохала зайти. Мо, вона взнає що про Льолю.

Ще пак між іншим запитав у неї:

— Як же ви знову? Здається ж, ви працювали?.. Так, принаймні, Льоля мені говорила.

Посупилась спершу, потім спокійно відказала:

— І зараз працюю… А вечорами як коли й отут підробляю… За півсотні в місяць не дуже розгуляєшся. А наш брат хіба ж звик до цього? На широку ногу привикли, ну і… розпаскудились, а тепер важко відвикати — це по правді, від щирого серця…

По цій зустрічі мені раптом спало в голову сходити до Насті. Адресу знав із щоденника. Мо, вона знає що-небудь? За кілька днів пішов. Була дома сама. Сиділа коло столу й латала підштаники. Привітався. Запитала привітно. І навіть на підштаники не вважала. Так просто, щиро:

— Ви до чоловіка? Нема його зараз. На партзборах.

Зам'явся я трохи, та потім сказав, що до