Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Ні чорта я не знаю! Гетьте! — Відштовхнув її набік і вихопився посеред кімнати. Щосили вигукнув:

— Куди я попав?.. Говоріть, а то всіх зараз перестріляю!..

Гамір раптово вщух. Тіні прикипіли до місць. Я стояв із револьвером у руці й чекав, що з цього вийде. Тоді з кутка випливла тоненька тінь і спинилась коло мене:

— Владю, ти хворий?..

— Хто ти?

— Я.

— Бачу, що ти… Але хто?

— Подумай, мо, пригадаєш? А тим часом дай сюди револьвера!

— Ніна?.. Ніна Сергіївна?!

— Ну, давай, давай револьвера!

— Навіщо він тобі? Я його сам тепер заховаю…

— Панове! — звернулась тоді Ніна до всіх. — Вогник згорів! Іспита зроблено. Давайте світло!..

Вся кімната заллялась блідо-рожевим сяйвом. До того темні тіні перетворились раптом на світлих янголів. Вони посхоплювалися з місць і тісним колом стали круг мене. В мене розбіглися очі — не знав, куди дивитися.

— Ну що?.. Правда, милий у мене хлопчик?.. Знайомтеся!

Всі навипередки ручкалися зі мною, голосно викрикували свої імена. Жінки бозсоромно зазирали в очі, а одна показала язичка. І я тоді засоромився: мені соромно було за мою гарячність з револьвером і соромно було дивитися на них. Не жінки то були, а якісь розмальовані ляльки. Не те: наївність напала якась… Іще не так: я, було, відвертався, як Ніна ніжки покаже повище колін. А тут раптом аж п'ять майже голих бабів!

Я відвів її вбік і сів на канапі.

— Ніно, Нінусю!.. Та скажи ж нарешті, що це таке?..

Ніна з розгону сіла мені на коліна й голосно засміялась:

— Це, моє золотко, Ложа Вільної Любові!..

— Ти хочеш сказати — Ложа Вільної Розпусти?..

— Ну й дурень!.. Не подобається — можеш іти!

Відвернулась від мене й замугичила оту чортову дику мелодію. Я сидів похнюпившись і спідлоба зиркав по кімнаті. Члени Ложі сиділи парами в кріслах, напівлежали на диванах. Всі безтурботно й весело реготали. Хтось півголосом затяг: «Ах ти, доля, моя доля…», — а ще хтось, піднявши келішка вгору, вигукував якийсь тост. Недалеко від мене в кутку почувся голосний поцілунок. Я мимоволі повів туди очима: хто цілувавсь — не видко було. Стирчали самі ноги, а голови прикриті були великою шаллю…

— Ну, Ніно, годі тобі дутись!..

— Я й не дуюсь.

— Пробач, мо, я погарячкував… А зараз давай поговоримо!

— Про віщо?

— Ну як «про віщо»?.. Так довго не бачилися…

Ніна повернулась до мене, стомленим поглядом глянула мені в очі:

— Ну, говори!..

— Ти не сердься, Нінусю… Але я хотів би піти відціля.

— Ну і йди…

— А ти?.. Я тільки з тобою.

— Ти цього хочеш?

— Так, я цього хочу.

— Тоді ходім!..

Ми попрощалися й пішли. Сіли на візника… Дорогою я намагався заговорити з Ніною відносно тої Ложі й не наважувався. Всю дорогу мовчали. І вже коло її будинку, як прощалися, спитався:

— Коли ж ми знову зустрінемось?

Відповіла, що коли я захочу. Хоч і щоденно… А зараз болить дуже голова й хочеться спати. Ще сказала, що до Ложі тепер не піде. Я скористався з цієї нагоди:

— Все-таки, Нінусю, дозволь запитати про неї.

— Про кого?

— Та про Ложу ж.

— А, ну її!.. В печінках вона мені сидить.

— То ти хіба давній її член?